Леся Українка, Франко та Заньковецька: хто є автором відомих світлин української інтелігенції

У грудні 2022 року виповнюється 176 років з дня народження Влодзімежа Висоцького, київського фотографа і письменника. 

Творчість українських фотографів ХІХ століття досліджує й вважає несправедливо забутою заслужений журналіст України Михайло Чернічкін. Суспільне Культура опублікувало його текст про Висоцького.

«Веселіться, козаки, України діти!» — писав Влодзімеж Висоцький, поляк за походженням, відомий київський фотограф і поет ХІХ століття.

Влодзімеж (Володимир, як українізувалася вимова й написання його імені в Києві) вірив, що тільки спільні зусилля обох народів, українського і польського, звільнять їх від російського ярма, і багато писав про це. Однак новий художній засіб «малювання світлом» настільки вразив уяву молодого літератора, що невдовзі поет перетворився на професійного фотографа.

Світлопис повністю оволодів його серцем, думками та часом — і тому Висоцький віддав 15 років життя цій справі. Фотокамера поета знімкувала багатьох його однодумців, видатних діячів української культури ХІХ сторіччя.

Також він сфотографував багато київських споруд. Сьогодні ця портретна галерея є найкоштовнішим доробком майстра у справі національного відродження України.

Дитинство й юність

Влодзімеж Висоцький народився в сім’ї збіднілої шляхти у селі Романові Луцького повіту (сучасна Волинська область) наприкінці 1846 року. Точна дата народження невідома, але є припущення, що це було 18 грудня. Хлопець рано залишився без батька. Матір, Емілія Висоцька, тяжко працюючи, виховувала сина одна. Згодом вона відправила сина вчитися до гімназії в Житомир.

Коли Влодзімеж закінчував 8 клас у 1863 році, у Варшаві та на Волині спалахнуло Січневе Повстання за відокремлення Польщі від Росії. Шістнадцятирічний юнак виступив на боці повстанців. Царські війська жорстоко придушили бунтівників, яких не підтримало українське селянство. Гімназія була закрита, а учень-заколотник опинився у тюрмі.

Зважаючи на вік та материнські сльози, Висоцький уник відправки до Сибіру, але отримав «вовчий квиток» із забороною навчання у будь-якому навчальному закладі Російської імперії. Матір Влодзімежа робить дуже важливий крок – в 1864 році вони з сином переїжджають до Києва.

Світлопис

На новому місці мати з сином хапалися за будь-яку справу, щоб вижити. У 1860-ті роки діловий центр життя міста остаточно перемістився з Подолу на Хрещатик. За рік поневірянь, у 1865 році, мати віддає Влодзимежа на навчання до фотостудії. Певно, нелегко було пані Емілії підписувати документ про вісім років розставання з сином. За контрактом, весь цей термін Влодзімеж мав жити і працювати на повному забезпеченні у фотостудії, і тільки в останній рік отримувати невелику платню.

Пані Висоцька знайшла на Хрещатику свого земляка з Волині Франца де Мезера, й умовила нащадка заможних французьких фабрикантів порцеляни навчити її сина новітній професії. Викладач малювання в Інституті шляхетних дівчат, Франц сам лише рік як захопився світлописом і щойно отримав дозвіл на відкриття власної фотостудії в домі Крилова, що на розі з Прорізною.

Схоже, що співвітчизники швидко знайшли спільну мову, разом опановували нове мистецтво «малювання світлом» і разом досягли неабияких успіхів у цій справі. 

«Потрібно вітати Київ із таким прекрасним успіхом в фотографії і з можливістю киян зніматись у двох першокласних фотоательє — В. Висоцького та Ф. де Мезера», – писав популярний петербурзький журнал «Фотограф», високо оцінюючи рівень світлин Висоцького.

У моїй колекції старовинних світлин є портрети обох цих київських майстрів, які дійсно важко розрізнити. Хоча на фаховий погляд кореспондента «Фотографа» у портретах Висоцького читається краще відчуття світла й ніжніша палітра світлотіньового малюнку, ніж у де Мезера.

Два фото ліворуч — авторства Висоцького, праворуч — де Мезера

Нарешті своє фотоательє

Вісім невтомних років, сповнених пошуків та відкриттів, пролетіли непомітно, і в 1874 році фотограф Володимир Вікентійович Висоцький зміг почати свою справу та відкрити першу власну професійну студію. Цю студію я розгледів у чорному шкіряному альбомі де Мезера «Види Києва та околиць його», що зберігається в бібліотеці Вернадського. На одній зі світлин із загальною панорамою Хрещатика, десь біля Бесарабської площі, лише за допомогою лупи, мені вдалося побачити її вивіску.

Уявляю, як раділа мати за свого сина, коли проходила Хрещатиком повз дім Верхаловського, на якому великими літерами було написано: «Фотографія В. Висоцькаго».

Точно так радів і я в порожньому читацькому залі бібліотеки, коли зробив це відкриття. Виявляється, «стартовий майданчик» Висоцького у фотографію знаходився за адресою Хрещатик, 43! Ніколи не вірив у єдину адресу його студії — «на куту вул. Лютеранської та Хрещатика, в домі №1», що гуляє інтернетом.

Наближене зображення вивіски фотостудії Володимира Висоцького.

Виявляється, попервах, десь років п’ять, Висоцький орендував приміщення фотостудії, власником якої був інженер Бенземан. Залізничник за фахом, Михайло Адольфович Бенземан ніколи не був світлописцем, але мав гарну вдачу у бізнесових справах і обладнав одне з перших фотоательє на Хрещатику. Більше ніж десять років він здавав його професіоналам.

Поезія й дружба з українськими інтелігентами

Володимир Висоцький був відкритою людиною, й уже в студії де Мезера зумів познайомитися з широким колом київської інтелігенції та польської спільноти. Жага до навчання, самоосвіти та особиста дружба з українськими діячами культури заклали фундамент його світосприйняття. Висоцький любив твори Тараса Шевченка, був знайомий з Миколою Лисенком, Оленою Пчілкою, товаришував з етнографом Володимиром Антоновичем й істориком Олександром Яблоновським. Одна з перших поезій Висоцького, написана ним у 1875 році, називалася «Україна, Україна, Божа ти дитино!». Пізніше, в 1886 році, її поклав на музику український композитор Владислав Заремба.

Любов до рідної землі – Волині, її історії та її героїв – була головною темою творчості молодого автора. Поезію Висоцького цінували Іван Франко, Леся Українка, Еліза Ожешко, Тадей Рильський.

«Щиро дякую вам за присилку поеми В.Висоцького; деякі його вірші я знаю і ціную. Будучи у Києві, напевно, зайду до нього», – писав Іван Франко у листі до Елізи Ожешко, відомої польської письменниці, (Львів, 13 квітня 1886 року).

Еліза Ожешко.

Висоцький жив з Україною в серці, тому саме їй він присвятив дві свої найбільш відомі поеми «Оксана» і «Ляшка», які вийшли друком у 1882-1883 роках. В обох творах поет говорить про примирення України з Польщею задля головної мети – процвітання двох народів.

«Поки Лях пліч о пліч з Козаком, сонце над цією Україною не згасне», — писав він у поемі «Ляшка».

Поема «Оксана» Володимира Висоцького.

Володимир Висоцький писав поеми, сатиру, балади, казки та навіть сонети. Його друкували у Києві, Одесі, Львові, Петербурзі, Варшаві.

«Кілько років тому, коли русини (західні українці) почали активно друкуватися у своїх видавництвах, я зробив сміливий намір пробудити такий же порив у колі поляків, мешкаючих у Києві. Пройшло двадцять років з того часу, як тут була надрукована остання польська книга», – писав він у листі до Елізи Ожешко про досягнення своєї заповітної мрії.

Таким чином київський поет Володимир Висоцький став у авангарді польських митців, і, не дивлячись на заборону, повернув мову Речі Посполитої в культурний простір Російської імперії.

Фотографія як захоплення, яке взяло гору

Однак поезією Висоцький займався лише тоді, коли був вільний від творчих задумів у фотографії. Серед визначних діячів української культури, які позували митцю у фотостудії, були Леся Українка, Іван Франко, Михайло Драгоманов, Володимир Антонович, Микола Лисенко, Данило Щербаківський, Микола Стороженко, Олександр Прахов, Микола Мурашко, Іван Селезньов, Ілля Рєпін, Людмила Старицька та інші. Цікаво, що ці непересічні люди приходили до нього не лише тому, що Висоцький був уже відомим поетом, а й тому, що Київ та імперія визнали його одним з кращих світлописців держави.

Переважна більшість з них фотографувалися вже в новій студії, яку Висоцький відкрив орієнтовно в 1880 році. Це фотоательє слугувало Висоцькому до останніх днів його життя і теж розташовувалася на Хрещатику, в домі Попова. Вхід до студії був з вулиці Лютеранської. Двоповерховий будинок з великим внутрішнім садком стояв на розі з головною артерією міста і мав декілька виходів, що неодноразово допомагало його гостям уникати нагляду поліції.

Володимир Вікентійович часто поступався проханням своїх друзів зі «Старої Громади» та дозволяв проводити у великій студії святкові збори, концерти чи урочистості пам’яті Кобзаря. У київських музеях нині зберігаються два фотографічних портрети Тараса Григоровича, перезняті Висоцьким у своїй студії зі світлин Гудовського та Деньєра. За такий вчинок в той час, особливо під час наступу реакції в кінці 1880-х, можна було вельми постраждати.

Портрет Тараса Шевченка, перезнятий Висоцьким.

Можливо, причина в тому, що того року Володимир Висоцький нарешті вирвався до Європи — за новими враженнями, течіями і напрямками в улюбленій справі. У Варшаві, Відні та Дрездені митець перейняв досвід найкращих європейських майстрів. У схожому ключі Висоцький зробив і один з портретів княгині Олександри Петрівни – «Сестра Анастасія». Ця світлина розійшлася по всій Росії, бо була надрукована в головному ілюстрованому часописі імперії — «Нива».

«Сестра Анастасія».

Портрети для Лесі Українки

Для нас і наших нащадків безцінними є світлини Висоцького, що зберегли водночас і художні, і живі, і правдиві образи великих українців. Наприклад, вся родина Лесі Українки, починаючи з батька, матері, сестер, братів і дядька Михайла Драгоманова позувала в студії свого волинського земляка Висоцького.

В автобіографії Леся Українка зазначала, що перший раз вона знімкувалася у фотографічній студії у 1875 році. У поетеси налічується 18 портретів, і перший з них був знятий на Хрещатику в домі Верхаловського. Тоді фотограф-новачок Висоцький зобразив чотирирічну Лесю в українському вбранні з грабельками в руках.

Фото Лесі Українки авторства Володимира Висоцького.

А в 1884 році вже відомий майстер Висоцький у студії на Лютеранський створив вражаючий образ 13-річної юнки з глибоким, зовсім недитячим поглядом в майбутнє. Портрет був приурочений до першої публікації поетки — саме цього року в журналі «Зоря» під віршами «Конвалія» і «Сафо» вперше з'явилось ім'я «Леся Українка».

Висоцький і Марія Занковецька

Зірка української сцени Марія Заньковецька також полюбляла фотографуватися в столиці, переважно у фотографа Висоцького спочатку в домі Верхаловського, а потім в домі Попова. Київська світлина родини Адасовських, де непосидюча молода акторка Марійка знялася зі своєю молодшою сестрою Лізою та батьками, датована 1883 роком. На той час Марія Костянтинівна вже рік, як тріумфально дебютувала на сцені Єлізаветградського театру, де грала під псевдонімом «Заньковецька» на честь села Заньки, де народилася.

Родина Адасовських.

Втрачені архіви

А скільки «додаткових» портретних зйомок зробив Висоцький за 14 років, виготовляючи Альбоми випускників Київського Університету Святого Володимира, важко навіть уявити. Титул «Фотограф університету» Висоцький отримав у 1880 році.

Однак, коли я попросив у бібліотеці КНУ імені Тараса Шевченка показати мені хоча б декілька з них, виявилося, що на початку Другої світової війни під час евакуації архіви закладу вивозилися по Дніпру на баржі і були потоплені десь під Запоріжжям. І все ж таки частину його титанічної праці мені пощастило тримати в руках. Це 14 портретів викладачів Університету, що зберігаються в окремій папці в Національному інституті рукопису. Збірка світлин професорського складу – це енциклопедія української наукової еліти, починаючи з першого ректора Михайла Максимовича і відомого історика Миколи Костомарова.

У цій підбірці звертає на себе увагу портрет «генерала від археології», викладача юридичного факультету Миколи Дмитровича Іванишева, доброго знайомого Тараса Шевченка.

Портрет Миколи Іванишева авторства Висоцького.

У 1845 році випускник Академії мистецтв Шевченко робив замальовки розкопок, якими керував Іванішев. Висоцький виготовляв випускні альбоми також для слухачів Духовної академії.