Вулицю Ярощука у Луцьку перейменували на честь державного діяча та архітектора

Офіційно вулиця Ярощука у місті Луцьку називатиметься іменем видатного державного діяча та архітектора Сергія Тимошенка. 

Зміни вступлять в дію 1 лютого. Про це повідомив Богдан Ворон у фейсбук-спільноті «Культурна спадщина і розвиток громад Волині».

Також чоловік поділився історіями людей із вулиці Ярощука (майбутньої вулиці Сергія Тимошенка).

Колись ця вулиці називалась Сільською, Тадеушівською, але найдовше – іменем польського художника Яна Матейка. Це була мальовнича місцина із садами, ставком і шляхетською садибою. У 20-30 минулого століття роках почала активно забудовуватися, бо опинилась між тодішнім Окружним земельним управлінням, урядовою колонією (збудовані в 20 роках) та Воєводським управлінням (аналог облдержадміністрації – у келіях колишнього бернардинського монастиря – біля собору у центрі) та центром ділового життя міста – Ягелонською (нині Лесі Українки). Відтак вулиця могла похвалитися небувалою концентрацією визначних постатей, урядовців, а також мірників/землевпорядників.

Розпочав Богдан Ворон з Ігнація Балінського, колишнього власника будинку під номером 12, який у радянські часі облюбував секретар обкому Федір Калита. Це розкішна садиба у польському двурковому стилі, 20 років ХХ століття продана з комунальної власності у 2000 роках, доведена до руїни, нещодавно знесена для будівництва багатоповерхівки. Відомо, що Балінський був головою Польського Товариства Червоного Хреста у Луцьку та займав поважне становище у місті та відіграв помітну роль у революційні роки.

На фотографії травня 1919 року Балінський поруч із сусідкою – Аделіною Зайковською – мешканкою садиби ХVIII століття навпроти (будівля дійшла до наших днів, це Матейка 14, нині – Ярощука 9). Вона – опікунка шпиталю для поранених військових та віце-президентка товариства червоного хреста. У ХІХ столітті її родина володіла землями від собору в центрі Луцька до сучасної ОДА на Київському майдані.

Якщо у Балінського проживав другий президент міста Ян Сушинський, то у Аделії Зайковської, у маєтку, жив та працював Йоахим Волошиновський. Це організатор масового кооперативного руху на Поділлі, а також на Волині, українофіл, редактор і видавець. Відомий за сотнями статей у міжвоєнній пресі Волині. Разом із українським культурним діячем та викладачем української гімназії у Луцьку Модестом Левицьким розробив та видрукував навчальний посібник «Krotki kurs jezyka ukrainskiego w 10-ciu lekcjach». Волошиновський також автор книги «Волинське воєводство у світлі чисел та фактів», працював начальником відділу самоврядування управління Волинського воєводства.

Мешканець «Дому Балінського» Ян Сушинський – непересічна персона. Прибув на Волинь як польський військовий, призначений бургомістром, пізніше розгорнув краєзнавчу та громадську діяльність. Не дивно, що поселився Сушинський у Балінського, адже родина Балінських від часу революції включилась у громадсько-політичне життя і прагнула відновити тут польську державність.

Сушинський був членом товариства техніків, У 1922 році він приймав у Луцьку Юзефа Пілсудського. Сушинський був членом правління Волинського товариства краєзнавства та опіки над пам’ятками минулого. Стараннями товариства у 1929 році заснований Волинський музей, який став основою сучасного Волинського краєзнавчого музею. Фото Сушинського прикрашають видання про Луцьк та Волинь, він добре знав місцеву історію і організовував екскурсії по Луцьку та Волині.

Як пише колишній лучанин Тадеуш Марцінковський, лютнева революція 1917 році і оголошення свобод урядом князя Георгія Львова дозволи створити польській громаді є», який зайнявся створенням шкіл. Комісаром комітету Луцького повіту став Ігнацій Балінський. З його ініціативи почала працювати освітньо-культурна секція, якою керувала Аделіна Зайковська. Завдяки Зайковській у місті з’явилися дві польські школи – на вулицях Кафедральній та Ягелонській (Лесі Українки). Стараннями Аделії Зайковської у Луцьку постала будівля польської шкільної матиці – зараз це приміщення СБУ на проспекті Василя Мойсея.

Пізніше садибу на Ярощука/Тимошенка 12 купує Казимир Яніцький, архітектор та інженер, який переїхав з Рівного. Тут він проводить реконструкцію додаючи автономне опалення, сучасне електричне обладнання та інші зручності. У 1933 році дружина архітектора змушена була продати будівлю на вимогу Михайла Димши, якому вона боргувала колосальну на той час суму.

Екс-лучанин Зенон Пашковський надіслав Богдану Ворону свої спогади, де згадує, що часто чув це ім’я у розмовах своїх батьків. Димша був багатим власником нерухомостей та володів «великим красивим будинком» біля вулиці Будівельників (Садової – Оґрудової). Очевидно йдеться саме про цей будинок. Адже у документах 30 саме Димша позначений власником землі навколо фешенебельної вілли.

Про історичний дім Аделіни Зайковської навпроти вілли Димші також мальовничий спогад отримав від Зенона Пашковського, його батько був землеміром (мірником) та жив на сучасній вулиці Будівельників.

«Одного разу батько взяв мене з собою до пані Аделіни Зайковської, яка жила неподалік від нас, на вулиці Матейки, у старовинній садибі, оточеній деревами та кущами. Цей садибний будинок був пам’яткою, тому що навіть Орлович на сторінці 125 свого «Путівника» помістив фотографію цього садибного будинку, а пізніше пан П’ясецький у своїй книзі про Луцьк також включив фотографію цього ж садибного будинку на сторінці 166, але зроблену з іншого ракурсу. Пані Зайковська була збідніла поміщиця. Я пам’ятаю її як знатну стару леді. Вона була одягнена в чорне, скромно, але елегантно. Вона запросила нас до вітальні, заповненої старими меблями та дрібничками. Після слів захоплення сином «пана інженера» (тобто мною) вона принесла з глибини хати закуску, з якої я пам’ятаю лише волоські горіхи та багато меду. На смак вони були чудові, тому про капризи не могло бути й мови. Мій батько постійно обговорював професійні питання з пані Зайковською, а я тихенько їв горіхи», – спогад Зенона Пашковського.

Юний Пашковський на тлі сучасного спорткомплексу ВНУ, сучасні вул.Ярощука і будівля СБУ

Поруч із Зайковською і Балінським/Яніцьким/Димшею мешкав чи працював Яків Євплов, відомий луцький інженер, землевпорядник, представник самоврядування і громадський діяч. Після того як 31 серпня у Луцьк вступили австрійські війська, на наступний день вони наказали містянам організувати магістрат. Євплова покликали в якості радника бургомістра, серед радників також був пивовар Земан. 

Через кілька тижнів Євплов став бургомістром. Польська преса називала його росіянином. Пізніше російська армія спробувала відбити Луцьк, але внаслідок запеклих сутичок місто знову опинилось у руках австрійців. Ті наказали заарештувати увесь магістрат, звинувачуючи городян у тому, що вони гасили підпалений міст через Стир. Бюро Євплова на Матейка 14 фігурує на багатьох документах міста, землемір мав привілейований статус уповноваженого Міністром аграрних реформ. У 1927 році він брав участь у конкурсі щодо створення детального обмірного плану міста. 

Крім землеміра Євплова на Матейка жили ще й інші мірники: Ян Візнер на Матейка 1 (у будинку купленому у Йойни Фельденкройца), та Ромуальд Адамчевський на вулиці Матейка 18.

Раз ми вже торкнулися часів революції у Луцьку, то варто згадати, що 7 лютого 1918 році місто взяли під контроль німці та синьожупанники. 2 травня 1918 року в місті відбулось урочисте святкування на честь гетьмана Скоропадського, який обійняв владу в Києві. 16 травня 1919 року Луцьк захопило польське військо Карніцького.

Оскільки Богдан Ворон зачепив тему шкільництва, він нагадав, що українці почали створювати шкільництво ще у січні 1916 році, коли на Волинь і до Луцька прибули січові стрільці, а саме Михайло Гаврилко (український скульптор, художник, поет) та легіонер Романюк.

У 1916 Михайло Гаврилко був призначений начальником комісаріату УСС у Луцьку та став організатором українських початкових шкіл. Тодішній бургомістр Костянтин Тележинський згадував про свої контакти із січовиками. Вони хотіли дізнатися про настрої в селах Волині, рекрутувати українців Волині до легіону і поляк Тележинський розповідав їм, що, мовляв, наші русини жодних політичних аспірацій не мають. Це не дивно, адже під російською владою волиняни зазнавали русифікації, були позбавлені української освіти, можливості пізнавати своє минуле. 

Тележинський пригадує, що один із січовиків мав проблеми із селянами, які подумали, що він російський дизертир. Однак січовики не здалися і влаштували у Луцьку українську школу, привізши зі Львова підручники і мапи. Австрійські чи німецькі фотографи, здається, зафіксували й інші українські школи на Волині у 1916-1918 роках і ці фото відомі любителям історії.

Земля між садибою Тимошенка і Балінських належала Яніні Ляубе, власниці маєтку в селі Покащів біля Олики. Пізніше на ділянці Люція і Юліан Царуки збудували функціоналістичний будинок, як у Сергія Тимошенка, передбачивши й гараж для автомобіля. Весь низ вулиці був забудований функціоналістичними кам'яницями із усіма сучасними зручностями. 

На вулиці Матейка 19 проживав інженер Тадеуш Збоїнський, член товариства техніків у 1934-1935 рр. 3 квітня 1933 року його прийняли на роботу у земельне управління в якості меліораційного техніка у відділі торфовищ.

На Матейка 20 знаходилось приміщення чи не єдиної у цих краях жіночої організації – Громадянської спілки жіночої праці (Związek Obywatelski Pracy Kobiet) – дошкільний заклад (захоронка), де дітей годували, вони отримували лікарське піклування, сеанси кварцування, а також риб’ячий жир. Будівлю поки не вдалось ідентифікувати. 

Відомо, що вона мала 9 кімнат з кухнею, садом і подвір’ям, була підключена до водопроводу і каналізації. Харчувала їдальня на Матейка 20 аж 200 діток, відомо з преси, що в меню були хліб, м’ясний суп чи молочний, час до часу – гуляш з кашою, молочна кава і хліб з повидлом. На дитину в день витрачали 12-15 копійок (польських грошів). На свято Великодня діти отримували пакунки зі «свяченим». Для найбідніших закуповували черевики і панчохи. У їдальні працювало троє.

На вулиці Матейка 26 знаходилась садиба Сергія Тимошенка. Вона досі існує, має охоронний статус та інформаційну табличку про видатного державного діяча та архітектора. Сергій Тимошенко розгорнув надзвичайно активну будівничу діяльність на Волині. Досі достеменно не встановлено всіх його архітектурних проектів. А висвітлення його діяльності навіть в контексті Луцька, його рідної вулиці заслуговує окремої розвідки. Цілком можливо, що за його проектом збудовано й інші функціоналістичні кам'яниці на цій вулиці.

Також Богдан Ворон розповів у своєму дописі кілька цікавинок про вулицю.

«На вулиці Матейка 12, праворуч від Євплова, проживав інспектор праці пан Маковський, він охоплював всі південні повіти Волинського воєводства. «Через брак локалю, інспектор урядує у помешканні своїх знайомих». Нерухомість належала Срулеві Охману – великий одноповерховий дерев’яний будинок обкладений цеглою і накритий бляхою, який, очевидно, винаймали. Такі дерев'яні хати обкладені цеглою – дуже поширений тип хати, якими був забудований чи не увесь Луцьк», – розповідає автор допису.

Із 1925 року в будинку на Матейка 43 довгий час існував продуктовий магазинчик Івана Касьянчука.

На Матейка 14а проживав фельдшер медицини Ян Восінський, який мав чималий клопіт через втрату свого свідоцтва. У 1914 році канцелярію Луцького повітового предводителя дворянства, а з нею і документи фельдшера, російська влада евакуювала до Житомира.

На вулиці Матейка жила велика єврпейська громада. Із архівних джерел та міжвоєнної преси дізнаємось, що вони займалися підприємництвом, кравецтвом, здавали в оренду нерухомість. Вайсман Мордко на Матейка 2 шив плащі, хутра, дамські убори. Мілікер і Шейнер на вулиці Матейка 7 продавали вироби з металу на сучасній вулиці Лесі Українки.

Богдан Ворон запевнив – далі буде...

Читайте також: Депутати райради підтримали рішення щодо перейменування Володимир-Волинського району