«Для міста це престиж». Замальовки з фестивалю «Княжий»

Хтось із відвідувачів чи організаторів «Княжого» точно випросив десь останні два дні літа для фестивалю. Вже після 22 серпня на Волині оселилася така типова для неї погода: затяжні дощі і прохолодні ранньо-осінні ночі.

Ранок 21 серпня у Володимирі. У місті, по правді кажучи, нічого не виказує того, що тут ось-ось розпочнеться масштабний фест: на головній площі не надто людно, а ті, хто є, живуть собі свій звичайний суботній день з покупками, магазинами, якимись рутинними справами. Тільки ближче до обіду спостережливий містянин міг би зауважити тут незвичну нечисельну процесію в театральних костюмах, але й вона швидко звідси зникає.

Бо основний рух вже починається у парку і в полі біля нього. Перші гутірки, перші ятки з типовим для фестивалів крамом, перші намети з найзапеклішими фестивальниками, саундчек.

Людей більшає. Перший на «Княжому» натовп глядачів збирають біля ристалища – імпровізованої дерев’яної загорожі, яка позначає дозволені межі території для бою, сучасні лицарі.

Вони вбрані у реальні обладунки і б’ються теж по-справжньому. Як доказ – зламана у запеклому бою зброя і повалене ристалище, яке теж не витримало натиску бійців.

«Ми любимо «Княжий» і готуємося до нього максимально ретельно. На фестивалі ми вже третій рік. Цього року зібрали 15 лицарів і 15 учасників, які допомагають готуватися до поєдинків. У нас присутні бійці світового рівня з Луцька, Березного і Львова», – ділиться віце-капітан луцького клубу «Айна Бера» Андрій Борщ і зауважує: на фест приїхали не лише як лицарі, а й як відпочивальники, тож після боїв налаштовуються на «драйвову тусовку» з улюбленим гуртом Цвях.

 У програмі вечора – середньовічні хороводи з клубом історичної реконструкції «Лемберг», видовищне фаєр-шоу від театру вогню «ТRION» та романтичні мелодії з волинським лірником Андрієм Ляшуком.

Поки спускаються сутінки, під музичною сценою збирається народ. Ще мить –  і тут нестримно танцюватимуть, співатимуть, кричатимуть, крутитимуть аркани і, звісно ж, слемитимуться.

Про те, що «Княжий» означає для Володимира, вирішую запитати у майстра народної творчості, світового рекордсмена, володимирчанина Анатолія Бойка. Він тут цьогоріч нарешті – як відвідувач, бо раніше приїздив із виставками.

«Для міста це престиж», – лаконічно відповідає він і додає: не завадило б надалі трохи розширити і урізноманітнити рекламну кампанію.

 «Княжий» – фестиваль малих тусівників. Бо ще на жодному фесті я не бачила такої великої кількості малих дітей, які навіть не те що не бояться гучної рок-музики, а ще й відриваються під неї, як дорослі. 

Збоку від мене – сім’я з дівчинкою, яка ще тільки освоює навики ходи і трохи невпевнено «дибає» довкола з татом за руки. Але коли зі сцени починає лунати пісня, яка малій явно до вподоби, та повертає лице на звук, регоче і по-своєму танцює: енергійно присідає і махає руками.

Майже біля цієї сім’ї сидить інша. Вони прийшли сюди з трохи старшим хлопчиком. За моїми візуальними припущеннями, він, можливо, має років шість. І теж нестримно відривається: ритмічно танцює, махає головою, грає на своїй нозі, як на гітарі. Спочатку тримається батьків, а потім, видно, впрошує підійти трохи ближче до сцени (звичайно ж, не зникаючи з поля зору мами й тата), і фестивалить вже там. Жодної хвилини перепочинку, не зраджує своєму ритму. І звідки в тих дітей стільки енергії?

Трохи попереду – жінка з дітьми, хлопчиком і дівчинкою. Дівчинка має років п’ять, хлопчику, мабуть, із десять. Вони троє без перерви витанцьовують і підспівують від початку концерту і до самого кінця. Тільки раз дівчинка лягає на хвилинний перепочинок на розстелений поблизу каремат: і то піднімає руки догори і вимахує ними в такт музиці. Коли, вже втомлена, збираюся йти на ночівлю, кидаю на них останній погляд: вони й не збираються здаватися, а малі, таке враження, танцюють ще енергійніше, ніж на початку концерту.

Якось так це і працює, насправді: фестиваль заряджає, накопичує енергію на рік, гріє спогадами аж до наступного.