«Від войни до войни живе людина» (с)

«Солдат на війні згадує і кличе тільки Бога і маму, більше нікого» (с).

У Луцьку відбувся показ вистави «Мами́» за мотивами однойменної збірки новел Марії Матіос. Я направду пережила і книгу, і виставу. Бо повірте, просто прочитати чи подивитися не вийде. Все западає в душу, рве її на шмаття. Те, що ховаєш далеко-далеко всередині не лише від людей, а й від себе, виривається на світ Божий рясними сльозами.

Але «якби сльози помагали, земля би давно пішла під солену воду» (с).

Я не буду тут писати про талант авторки. Бо він – беззаперечний. Але як людина все одно дивуюся, як то можна так малювати словом, що немає жодної сюжетної лінії, жодного штришка, які б не зачепили. Тож тепер у моїй книзі з автографом авторки – безліч «просолених» сторінок. Бо папір не розповість про це нікому. З книгами можна ділити свій біль.

«На чужу біду люди дивляться, як колись за совєтів перше індійське кіно у клубі дивилися, коли ще телевізорів не було: збігалися, бувало, як на пожар, глолотилися, нібито за якими з дефіцитом, у передні ряди рвалися, щоб ясніше видіти. А що видіти? – про те ніхто не думав, витріщать очі, пальцями показували, обговорювали, але не чули в собі ні радості, ні смутку. Бо чуже. Не своє. Намальоване. Не тішило і не боліло. Подивився – і забудеш» (с).

Впевнена, усі, хто читав книгу чи дивився постановку, плакали. Але ці новели, як зізналася у розмові Марія Матіос, так і писала: ноутбук заливала слізьми, але продовжувала роботу. Творила душею. Того й достукується до інших душ.

«Люди думають, що я живу. Сміюся, гніваюся, роблю якусь роботу, надихаю інших. Я ніколи не перечу. Бо насправді тоді мене немає. Я статуя. З живих волокон і кісток. Але на той час вони втрачають будь-яку чутливість. Мене можна торкатися. Тиснути руку чи обіймати. Я не відчуваю нічого живого. Ні в собі. Ні в комусь іншому. Та своєю камінністю я не маю наміру лякати будь-кого» (с).

Марія Матіос каже, що у героїв та героїнь новел немає прототипів. Але вони точно будуть у всіх, хто прочитає книгу. Бо я там впізнала десятки людей. І тих, хто є. І тих, кого вже немає. І тих, хто живе з втратою. І тих, для кого досі ця війна за Україну – не його чи не її. А ще там є вона, авторка. Мама Марія, яка знає про бездонну силу материнської любові і страждання.

Тонко і жорстко у книзі – про невивчені уроки історії, безжально правдивими штрихами – про події останніх десятиліть у незалежній Україні.

«Дідам ж свічок умисне ніколи не світить, бо не про всіх усе знає. Михайлині нагадувати не треба: серед них – навіть мертвих дідів – є не один такий, що колись давно край лісу слухав виття не однієї осиротілої мами-вовчиці і, певно, також кидав їй під ноги свитку зі свого плеча, думаючи, що тим спокутає свій гріх. А може й не думав. Бог, може, простить. Вона не прощає» (с).

«Вона не знає про війну нічого-нічогісінько. Хто її поколінню розказував правду? Брехали, як могли, самі собі не вірили. А те, як останніми роками показували війну у кіно, у неї викликало криву посмішку і скепсис. Якась же дуже красива та війна на екрані. І чим далі від її закінчення – війна стає красивіша і привабливіша….
Несправжня якась війна. Підмакіяжена. Подивишся фільм-другий – надовго захлинешся блювотинням від кілометражу «красивостей» про велікую отєчєствєнную войну, де гігантами мислі завжди є енкаведисти, а придурками – лиш дві сторони: німці-недотепи і зрадливі хохли-поліцаї із шматком сала в кишені і мутним самогоном за пазухою» (с).

«Тепер експертом широкого профілю – від порад садівництва до космічних розробок – можна називатися кожному, хто вміє користуватися айфоном і гуглом. Треба йти за невибагливими запитами людей і не ускладнювати їм щоденне життя високими і незрозумілими матеріями. Що примітивніший меседж – тим гучніше колективний регіт і плюс ще кілька рахунків в офшорах» (с).

Перевертає душу те, які слова знаходить авторка для того, щоб показати, як соціум насправді додає ножів у рани проживання втрати. Коли з одного боку – людина з вічним болем, який ніколи не зникне. Лиш змінюватиметься. Не слабшатиме. Але його щораз більше навчишся маскувати від світу – щоб не лізли в душу.

А з іншого – і ті, хто знає все краще, і ті, хто щедрі на поради, яких не просиш, і ті, хто просто пхає пальці в рану, бо цікаво ж, як то болить чи коли жертва закричить. І ті, хто радіє чужій біді (добре, коли цього хоч не показує) та плескає язиком про те, про що немає навіть поняття.

«І знов з усіх боків і радили – не плакати і не топити сина в сльозах, бо то гріх, бо в інших є ще гірше… Інші радили ходити в самому чорному одязі, бо то гріх носити та таркаті речі, коли в домі траур. Ой, що лиш не казали ті, кого не боліло і кому насправді було чуже її горе. Вона слухала, але мовчала» (с).

«Любов – дефіцит не менший, ніж здоров'я. Ні одного, ні другого не купиш, навіть коли маєш надлишок грошей. У неї ніколи не було надлишку грошей. Але й любові не мала багато. Що зробиш. Не всім дається» (с).

«Люди бувають гірші за звірів. А особливо у важкі часи, коли або так – або так. Навіть смерть не змушує людей зоставатися людьми»(с).

«Люди насправді нічого не знають про себе точно – ні про живих, ні про мертвих. Так. Фантазують. Вигадують. Вірять чи лише хочуть вірити, або вдають, що вірять, бо так каже традиція чи церква. Жодна людина ні в чому не є певна. Певність у всьому, що складало залізобетону систему її цінностей, принципів і мінімальних знань, зникає з приходом до неї найчорнішої біди»(с).

«Деколи з мертвими говорити легше, які живими. Мертві вміють мовчати, бути делікатними. Вони не роздряпають і ражають твої рани, не питають дурного, не радять нісенітниць. Не перебувають думки. Не уточують непотрібно. Лиш навіюють тугу і смуток» (с).

Ви ж пам’ятаєте, правда? Атошники… Оте «..шники». Кілька букв – а який перекіс у значенні! Саме так було на початках і аж до повномасштабного вторгнення для більшості. Не атовці. Не воїни, не захисники, не герої. Атошники…

Ворог вже «зеленими чоловічками» зайшов на нашу землю. Вбивав, катував, викрадав і запроторював у тюрми. Щоправда, не сотнями в день. То ж більшість (ненавиджу це слово, але кращого для опису дій одурманеного різного типу спотвореною інформацією людського стада не знаю) дивилася на тих, хто волав про необхідність готуватися до більшої і страшнішої війни, як на божевільних.

І у своєму реальному божевіллі, спровокованому небажанням задіяти хоч трохи мислення, ця більшість знову привела до влади ворога, який пообіцяв лише поглядом в очі звіра зупинити війну, що століттями має екзистенційне значення.

А десь у паралельній реальності жили вони – учасники АТО/ООС, ветерани, їхні рідні, їхні осиротілі матері, дружини, діти. Одна країна – різні світи. Той, який дійсно любив Україну, заганяли в тінь люди з того, де треба було шашлики і дороги (список не повний, можна продовжувати нескінченно). Захищені воліли не бачити тих, хто їх боронив, тих, хто загинув, і навіть тих, хто повернувся.

Бо ж вони «…всі втратили здоров'я в одному борделі, бо кожен перейшов через руки однієї і тієї ж голої курви без макіяжу. І називалася вона просто – війна. Це, знаєте, як називати ім'я людини, але не сказати, хто вона по батькові. Бо хитрі паркетні генерали прикрили її паспорт ділянок фіранком і залатали дірки на ньому майже ангельською назвою АТО, а потім замінили її ім’я на ООС» (с).

«Суспільство та й медицина дружно і за інерцією надто старанно, навіть безапеляційно, поділяли всіх на нормальних і ненормальних. Середини не існувало. Усе, що мало частку «психо-…», вважалося устиднішим і замовчуванішим, ніж венеричні хвороби» (с).

«Ця неназвана і, здається безконечна, як жувальна гумка, війна плодила глибокі вирви не лиш на землі і на тілах захисників, але до якогось часу й невидимо – в душах» (с).

«По кількох роках агресивної війни Росії проти України із застосуванням регулярних військ і всього набору підлості й зла, на які тільки спроможний агресор, жорстока посттравматична реальність торкнулася лише самих учасників АТО/ООС і їхніх родичів. Більшість же продовжувала жити розміреним, звичним мирним життям, особливо не переймаючись тим, що їх безпосередньо не стосувалося» (с).

«Не знаю, навіщо брешуть, що смерть красива. Це бреше той, хто і близько не був у районі смерті. Смерть красива тільки в кіно. На полі бою – вона потворна. Розумієш, огидна? Але ніхто не хоче казати правду. Правда така сама смердюча, які загнилі кишки «двохсотих». Брехня вводить в оману всіх, хто «западає» на таке кіно і вірить, що смерть має елементи краси, що перед смертю перед очима перебігає твоє життя і ще всякі інші дурниці. Усе це вигадки тих, хто не був за крок від реальної смерті. А насправді там молишся і сто разів або кричиш, або шепочеш слово «мамо!» – навіть, якщо в тебе немає вже мами. Солдат на війні згадує і кличе тільки Бога і маму, більш нікого» (с).

Моя книга «Мами́» помережена закладками. Їх – не один десяток. Але то мало – я стримувалася.

Бо чи не на кожній сторінці було те, що чіпляло. Там – спустошливий біль матерів і дружин із втратою, який українські жінки саме через Московію несуть упродовж століть. Там – проблема як невисловленого, так і сказаного, та непочутого від тих, хто пройшов пекло війни. Там – питання нашої історичної пам’яті та небажання суспільства розуміти реалії України, не кажучи вже про біль душевні рани окремої людини.

Там пласт проблем, про які маємо не говорити, а волати. Бо вже дозамовчувалися до ручки. До того, що коли ворог четвертий рік лютує на нашій землі, коли в тисячі родин через Росію прийшли смерть, каліцтва, невідомість, охоплення у соцмережах набирає відео про «звірства ТЦК». І мами «ненароджених для війни» дозволяють собі знецінювати та ображати мам тих, хто нас боронить зараз та кого під час захисту України вбили російські окупанти.

«Сльози – також молитва. Сльози доходять до Бога, коли вже немає сил на молитву словами» (с).

Так говорила з Господом авторка. Так часто говорю я.

Чула під час закритого благодійного показу вистави для рідних загиблих та зниклих безвісти воїнів у Луцьку, як присутні молилися. Хтось – важким зітханням, хтось – тихенько схлипуючи, хтось – намагаючись непомітно витираючи зрадливі краплини, що котилися горохом по щоках без жодного звуку.

Марія Матіос та Володимир Петрів - на колінах перед матерями та рідними полеглих та зниклих безвісти Героїв

Читати також: Осиротіле материнство: у Луцьку показали виставу «Мами» про біль війни та втрати

Прочитайте книгу. Підіть на виставу. Давайте врешті всі усвідомимо, яка велика біда у нашій країні. Визнайте реальність – на захист країни мають стати усі. Це – ціна існування. Й обов’язок перед тими, хто вже нас боронить, перед ветеранами, вбитими ворогом, зниклими безвісти і полоненими, перед усіма, хто до кінця своїх днів житиме з болем втрати дітей, батьків, коханих, рідних.

«Ти думаєш, Веронцю, людина живе від народження до смерті? Ага! Від войни до войни живе людина, я тобі скажу. І лиш потому до смерті» (с)

Безмежно дякую за книгу, Маріє Василівно!

І дякую усій творчій команді, режисерці, акторам і керівникові Рівненського обласного академічного українського музично-драматичного театру Володимиру Петріву за постановку!

Мала за честь з вами познайомитися.

П.С. Усі цитати у блозі – з книги новел Марії Матіос «Мами́».