Яка вона, волинська вишиванка

15 травня 2025, 10:05

3847

Здається, не так давно, чернівецька студентка запропонувала відзначати День вишиванки, а він вже став Всесвітнім, можливо тому, що ідея «впала» у вже «зораний ґрунт». Адже про зрослу національну свідомість українців вже засвідчила Помаранчева революція, яка вивела на вулиці сотні тисяч людей для захисту української України. Мабуть, саме тому ідею Лесі Воронюк так швидко підхопили мільйони.

Справді, День вишиванки, який відзначаємо 15 травня, став для нас днем актуалізації й пошанування етнокультурної спадщини, днем, коли усі згадуємо про своє коріння.

Як написала волинська поетеса, Надія Красоткіна:

«День вишиванки – то великий день,

Всі згадують сім’ю, родину,

Як шила мати і вела пісень,

Сорочку мати вишивала сину».

Але поняття «вишиванка», яким тепер називають декоровану сорочку, умовне. Адже вишиванкою може бути не тільки сорочка, а будь-який предмет, декорований вишивкою: рушник, фартух, серветка, картина та ін. Сьогодні, окрім сорочки, масово поширились ще й декоровані сукні. Та й сорочка не завжди вишита, вона може бути оздоблена ще й тканням, аплікацією.

Кожний регіон України мав свої особливості пошиття і декорування сорочок. Однак, незважаючи на регіональну й локальну особливості, починалося все не з вишивки, а із ткання. Саме ткання дозволяло створити спочатку прості лінійні композиції, які з опануванням нових, складніших способів ткання, ускладнювалися. Музейні колекції свідчать, що на Волині, особливо в поліських регіонах, ткання залишалось одним з способів декорування сорочок.

Особливого розмаїття сорочкам дала вишивка. Однією з найдавніших вишивальних технік було занизування, яке імітувало ткання. Занизування, як і ткання, дозволяло створювати геометричні орнаменти, що складали композицію з стрічок, ромбів, трикутників, Ж- і Х-подібних візерунків тощо.

Другою давньою вишивальною технікою на Волині була лічильна гладь, якою помережені чоловічі й жіночі рушники, фартухи. В основі композицій – восьмикутна і чотирикутна розетка, ромби тощо.

Наприкінці XVIII – на початку ХІХ століття поширюється вишивка у техніці «хрестик», якою створювали геометричні, рослинні, антропоморфні, зооморфні, орнітоморфні та інші орнаменти, зокрема й на сорочках. Але народні візерунки, створені хрестиком, дуже швидко поступилися місцем так звані «мильній вишивці», яка поширилась завдяки маркетинговому проєкту дружини француза Генріха Брокара, який з 1861 року почав варити у російській імперії мило.

Шарлота Брокар запропонувала виготовляти так зване «народне мило» вартістю всього 1 копійка. А щоб збільшити його популярність, запропонувала загортати мило в обгортки з квітами. Саме ці обгортки почали вишивати жінки на сорочках і рушниках. А щоб полегшити роботу, згодом почали друкувати схеми візерунків, зроблені під вишивку у техніці хрестик.

Звісно, чи не кожна майстриня додавала у візерунок і композицію щось своє, але двоколірні квіткові орнаменти почали швидко витісняти давні вишивальні техніки. Такі двоколірні сорочки дають небагато інформації про місце виготовлення, адже вони були поширені в усіх регіонах, які у ХІХ столітті входили до Російської імперії. З появою анілінових барвників і кольорового муліне сорочки почали декорувати поліхромними орнаментами у техніці хрестик.

У міжвоєнний період з’являються сорочки, вишиті різнокольоровими нитками техніками вільної гладі і стебловим швом. У повоєнні роки, візерунки, створені вільною (декоративною) гладдю, стали більш барвистими, квіти більшими, композиції складнішими. Особливо виділяються яскраві сорочки Любешівщини, де раніше натільне вбрання декорували «скромним» тканням і вишивкою, свідченням чого є світлини початку ХХ століття, поширені в мережі.

Локальне поширення (в основному Ратнівщина і Камінь-Каширський район) мають сорочки, декоровані аплікацією.

Сьогодні хтось відтворює на сорочках автентичні родинні візерунки, хтось віддає перевагу сорочкам з типовими орнаментами, але головне, не поширювати міфів про традиційну українську вишиванку, а старі зразки не одягати, а передавати до музеїв або ж берегти як дорогоцінну родинну реліквію. Те, що створене попередніми покоління, відтворити вже не вдасться ніколи, можна створити лише нове. Тож бережімо нашу спадщину і пам’ятаймо, що ми цікаві світові завдяки нашій етнокультурній своєрідності.