Театральне подружжя Певних

У Луцьку нещодавно говорили про театральне подружжя Певних. Дещо кулуарно, але добре, що говорили. Ще краще було б, щоб це спрацювало не лише на черговий ґрант, але й на якомога ширше пошанування імен цих подвижників.

Про Ніну і Миколу Певних я вперше почула задовго до написання роману «Вересові меди», власне, тоді, коли вони тільки вийшли із зони заборон і забуття. Отож, коротко, буквально пунктиром, для тих, хто ще не знає. Ніна Певна (Антоніна Машкевич) – подолянка, випускниця Одеських Бестужівських курсів, талановита актриса і співачка, учасниця капели Олександра Кошиця, створеної з ініціативи Симона Петлюри і відправленої у Європу з дипломатичною і культурною місією. Дізнавшись, що владу в Україні захопили більшовики, митці відмовилися повертатися додому. Частина капели, зокрема й Ніна, на запрошення «Просвіти» оселилася в Ужгороді (на той час Чехословаччина).

Ніна Певна

Микола Певний – полтавець, професійний актор, який змінив столичну сцену на зброю в лавах армії УНР. 1921 року завдяки клопотанням Миколи Садовського, режисера Ужгородського театру, був звільнений з полону і запрошений в його акторську трупу. Там познайомився й одружився з Ніною. 

Потім переїзд до Варшави, а звідти до Луцька – столиці Волинського воєводства. Тут 1928 року разом з дружиною створив перший на Волині український театр, що не мав свого приміщення, зате готував професійні вистави української класики, мав свій оркестр, організовував концерти українських пісень. 1939-го Волинь стала українською. Але (о підлі парадокси московської ідеології!) театр, який був оберегом української культури на спольщених землях, звинувачують у націоналізмі і закривають. Миколу арештували й розстріляли, а сліди Ніни загубилися.

З пошуками тих слідів окрема історія. На початку дев'яностих журнал «Театральна бесіда» опублікував матеріал про те, що Ніну Певну вивезли до Казахстану, де вона грала на російській сцені. У це важко було повірити, але звідкись же ця інформація взялась. Як з’ясувалося пізніше, з кабінету спеціально створеного відділу дезінформації КДБ, який клепав такі фальшивки про багатьох репресованих. 

Скажімо, моє журналістське розслідування долі сенаторки Олени Левчанівської також вивело спочатку на таку публікацію, вміщену навіть в діаспорній «Енциклопедії українознавства». У ній було зазначено, що сенаторку вивезли до Казахстану. Насправді ж її відразу розстріляли під Києвом. Той випадок, коли не лише відкрита московська пропаганда, але й кадебістські архіви брехали.

Я вела рубрику про долі репресованих. І ось у середині дев’яностих під час інтерв’ю із жінкою, яка відбувала покарання у Ханти-Мансійському автономному округу, почула, що вона працювала на рибному заводі разом із актрисою з Луцька Ніною Певною. Це було так несподівано! Отже, не Казахстан, а Сибір?! Не сцена, а рибзавод?! Мабуть, справді нічого випадкового не буває – небо знає, куди вести. Саме з розповіді пані Головацької і мій опис у романі того рибзаводу, де жінки задихалися від смороду і не скидали з облич товстезних масок. Ніна прожила у чвертці барака сорок років, до самої смерті. Для пошанування її імені там, у сибірських снігах, багато зробила Анна Литвин, яка працювала в Сургуті, та її львівські друзі.

Микола Певний з жіночою частиною трупи

Ще тоді я писала, що історію Волинського театру, до якого увійшла частина митців театру Певного, треба датувати не від часу приходу радянської влади, а з листопада 1928 року, коли Певні поставили свою першу виставу. Говорила про це і 2015-го, коли презентувала роман «Вересові меди», що став переможцем Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» (2019-го він був доповнений новими фактами, а минулого року перевиданий у видавництві «Фоліо»). Начебто почуто було з розумінням. Але тепер ось знову за рибу гроші – починають біографію з того часу, коли український театр Миколи Певного заборонили, режисера розстріляли, а його дружину запроторили до Сибіру. Ну хіба це не святотацтво?

Книги Надії Гуменюк

Хочу нагадати, що в Луцьку жив і брат Миколи Певного Петро, журналіст (у Луцьку редагував «Українську ниву»), громадсько-політичний діяч, посол від Волині до польського сейму. Його не розстріляли, як і Миколу, тільки тому, що він вчасно виїхав до Польщі, звідти до Німеччини, а далі до США. 

В Луцьку народився син Петра і його дружини Зіни (з родини Миць) Богдан. Зіна померла, а хлопчик емігрував разом із батьком. Відомий художник і мистецтвознавець, а також письменник, громадський діяч Богдан Певний жив у США, але завжди називав себе українським митцем. Одна з найвідоміших його робіт, картина «Земля» (про голодомор в Україні) зберігається в українському центрі у Баунд-Бруку (США). Приїжджав пан Богдан і до Луцька. 

Картина «Земля» Богдана Певного

Завдяки його родичці Мар’яні Миць – хранительці родинного архіву – у дев’яностих і мені пощастило зустрічатися з цим талановитим чоловіком, писала про нього для «Народної трибуни». 

Тож Певні залишили вагомий слід в історії Луцька. Варто було б ширше пошанувати цих українських патріотів, подвижників національної культури. І вулиця Певних стала б гарною даниною їхній пам’яті.