Не впускаймо вбивць у своє серце

Катерина Ношкалюк

Автор(ка)

19 Березня 2025, 22:02

БЛОГ 3039

Колаж Район.Культура

Як людина, яка багато слідкує за темою культури, і я, і безліч моїх набагато більш талановитих і експертних колег постійно наголошуємо на тому, що це soft power. Мистецтво здатне прокрадатися у найбільш несподівані куточки свідомості.

Я збилася з ліку, скільки ідіом, звичаїв чи назв я вивчила завдяки пісням. Скільки життєвих історій, стосунків і біографій дізналася, завдяки звичайним, на перший погляд, рядкам і нотам.

Те, що ми слухаємо, проявляється в дуже несподіваних моментах. Я переконана, що змогла б скласти портрет людини з її плейлиста. Зрештою, і так іноді це роблю.

І здавалося б, це так очевидно. Ми любимо мистецтво за емоції, які ми проживаємо, за почуття, які воно зачіпає.

Наші митці тонко, обережно б’ють у ті точки, в які можуть влучити на концертах, виставках, презентаціях, форумах, щоб переконати – ми багато вміємо, знаємо, можемо розповісти світові. Щоб закликати іноземців підтримувати нас і допомагати нам. Хіба неочевидно, що ворог робить те ж саме?

Зі шкури пнеться, щоб запевнити: ми не дикуни, не кровожерливі шакали, не аморальні виродки. І це, бляха, і з одного, на щастя, і з іншого боку, на жаль, працює.

Тут і постає моє запитання: розуміючи усі мотиви і загрози, для чого впускати тих, хто хоче тебе вбити, в своє серце?

Коли я відкриваю топ Shazam в Україні, то мене кидає в холодний піт. Бо це все пісні, які українці шукали ЦІЛЕСПРЯМОВАНО. Пісні про Рубльово-Успєнскоє шосе (де б це не було), про дівчаток-дур зі шрамами на руках, нещасних хлопчиків-бандитів.

В цей час українців в російському полоні під тортурами змушують слухати «попхіт» - «Я русскій». Чесно кажучи, не дуже відрізняється від того, що грає в навушниках земляків. І вони обирають це добровільно.

Це продовжується три роки й попри всі матеріали про те, скільки грошей на цьому отримують «за парєбріком», нічого не змінюється. І від цього стає дуже страшно.

Бо в цей час неймовірної турбулентності, час, коли демократія, на яку ми рівнялися, закриває важливі медійні голоси, бібліотеки, забороняє книги і слова цілими списками і спотворює реальність, не зайве нагадати, що найголовніший «козир», який в нас був і є – це правда. Нам не можна його втрачати чи розмивати.

Бо росіяни намагатимуться (вже намагаються) скористатися моментом і заполонятимуть ефір контентом про «мир і любов». Намагатимуться знову влитися в цивілізацію, удати, ніби не мають за спинами гектарів трупів.

Що краще впорається з цим завданням ніж музика?

Бережімо свої голови і серця.