«Оскар»-2025: прикро, але не вперше

«Оскар»-2025 став скандальним іще до свого початку. Стрічка з російським слідом «Анора», яку чимало поціновувачів кіно оцінили як посередню, а на додаток там іще й актори, які відверто підтримують російську війну в Україні, отримала кілька премій у ключових номінаціях. Країна, яка нищить Україну, — Росія — радіє своєму черговому тріумфу на міжнародній арені — і знову мистецькій. 

«Це настільки тупо та абсурдно, що я навіть не можу обурюватися. Фільм про загадочну російську душу «Анора» отримав дофіга Оскарів. Зокрема переміг і у ключових номінаціях», — написала журналістка й артоглядачка Лєна Чиченіна. 

Я — не кіномисткиня, я не вивчаю історію кіно, але кіно люблю, «Оскар» дивлюся регулярно і історію таки вивчаю. Тому з погляду історії можу чітко зазначити: нічого не змінилося в «Оскарах» за 97 років. Давайте проведемо кілька паралелей — і ви самі все побачите. А за бажання зможете ще й доповнити. 

Що таке «Анора»

Для початку, розберемося, що це за скандальний фільм за участі навіть не «хороших русских», а відвертно нехороших. 

«Анора» (англ. Anora) — американська комедійна драма 2024 року, знята режисером Шоном Бейкером за власним сценарієм. У фільмі йдеться про молоду жінку з Брукліна на ім'я Анора, яка закохується в сина російського олігарха та виходить за нього заміж. Утім, батьки хлопця невдовзі дізнаються про шлюб і намагаються примусити молодят до його анулювання. Головну роль у стрічці зіграла американська акторка Майкі Медісон. Також у фільмі знялися російські актори Марк Ейдельштейн, Юрій Борисов, Олексій Серебряков і Дар'я Єкамасова та вірменські актори Карен Карагулян і Ваче Товмасян. Ейдельштйен і Борисов до «Анори» грали в російських стрічках, знятих в окупованому Криму, а після її успіху продовжили працювати в себе на батьківщині, отримуючи головні ролі в майбутніх фільмах. Борисов — фігурант бази «Миротворець». Утім, останнє більшість світових критиків пропустили повз, оцінюючи виключно мистецьку цінність стрічки — і оцінили її доволі високо.

Прем'єра фільму відбулася 21 травня 2024 року в рамах 77-го Каннського кінофестивалю, де він отримав головний приз «Золоту пальмову гілку» (!). В обмежений прокат «Анора» вийшла 18 жовтня 2024 року. Стрічку високо оцінили професійні оглядачі, а Національна рада кінокритиків США й Американський інститут кіномистецтва назвали її одним із 10 найкращих фільмів 2024 року. Також вона була відзначена в межах численних кінопремій, зокрема отримавши сім номінацій на BAFTA, шість — на «Оскар» і п'ять — на «Золотий глобус». У результаті, «Оскарів» «Анора» отримала п'ять із шести можливих. Результат не просто чудовий, а приголомшливий для стрічки. 

Нам прикро? Нам, українцям. Дуже. Але хіба таке вперше?

«Оскари» на тлі війн

Чесно: я не дуже заглиблювалася в період балканських війн і роздачі «Оскарів» у той час (90-ті роки), але впевнена: і там можна віднайти чимало цікавого. Але пройдуся по тому, що буквально на поверхні. Почнемо з найболючішого — російського.

«Оскари» для СРСР

Незважаючи на декларовану люту ненависть до всього американського, СРСР не гребував ані технології у американців красти (те саме «найсмачніше» морозиво, приміром), ані подаватися на здобуття американської кінопремії. І подавалися радянські фільми на «Оскар» регулярно: з 1963 до 1991 року. У результаті, дев'ять разів радянські стрічки потрапляли в номінації, з яких тричі отримували «Оскара» за найкращий зарубіжний фільм (не англійською мовою):

Номінації:

• 1970 «Брати Карамазови»
• 1972 «Чайковський»
• 1973 «А зорі тут тихі»
• 1979 «Білий Бім, чорне вухо»
• 1983 «Приватне життя»
• 1985 «Військово-польовий роман»

Премії отримали:

• 1969 «Війна та мир»
• 1976 «Дерсу-узала» (Японія та СРСР)
• 1981 «Москва сльозам не вірить»

Я не буду заглиблюватись у те, кого пустили отримувати премію, кого — ні, і які сльозливі історії росіяни розкручують навколо цього. Я — одразу в історичний контекст.

«Війна та мир» за явно переоціненим романом «хорошого росіянина» Толстого, наповнена історичними неточностями, вийшла у світ 1968 року, а 21 серпня 1968 року розпочалась окупація Чехословаччини військами Варшавського договору (військами СРСР та країн-сателітів). Наразі чехи згадують 21 серпня як день пам’яті жертв окупації, згадують поіменно всіх, а кількість загиблих унаслідок окупації, за найновішими даними, сягнула 425 осіб. За кілька місяців, 4 листопада 1968 року з Чехословаччини виїхали вояки армій Польщі, Болгарії, НДР та Угорщини, а от останній радянський воїн покинув Чеську Республіку 21 червня 1991 року. За офіційною радянською версією, вторгнення СРСР здійснили задля ліквідації загрози виходу ЧССР із «соціалістичного табору» та військового союзу з СРСР. Щось знайоме, правда? «Захищали» якесь там населення у Чехословаччині — усе як завжди. Але найвідоміша у ті і сьогоднішні часи кінопремія вирушає до країни-агресорки за стрічку за твором російського класика. 

Якщо «Дерсу-узала» отримала премію на фоні дуже відносного спокою (дуже відносного, бо СРСР були стороною війни в Анголі, брали участь у війні у В'єтнамі й активно будували комунізм у різних країнах), то «Москва сльозам не вірить» — у розпал війни СРСР в Афганістані. Війна під приводом боротьби проти повстанських груп моджахедів, у якій брали участь урядові війська Афганістану й СРСР, почалась у грудні 1979 року. Знову СРСР когось «захищає». Спецпідрозділи КДБ СРСР нападають на президентський палац у Кабулі, убивають президента країни Хафізуллу Аміна разом із його оточенням і замінюють його маріонетковим урядом керованого з СРСР Кармаля Бабрака. Усе це — грудень 1979 року. 

Протягом наступних п'яти років в Афганістані тривають запеклі та дуже активні бойові дії, які перейшли до трохи більш спокійної фази (якщо такі фази існують у війнах узагалі) лише у 1985 році. Але протягом цього періоду — три номінації на «Оскар», одна з яких — переможна. Спойлер: оскароносний режисер Володимир Меньшов — путініст, підтримував війну Росії в Україні й анексію Криму. Щоправда, помер 2021-го, але некролог зіпсувати собі встиг. 

За різними оцінками, 10 років війни в Афганістані коштували СРСР до 140 тисяч убитими і до 350 тисяч пораненими та міжнародними обмеженнями щодо СРСР: від бойкоту «Олімпійських ігор» низкою країн (до речі, війна СРСР в Афганістані аж ніяк не завадила провести у Москві ще й Олімпіаду) до «Зернового ембарго» від США. Завдяки зусиллям американської дипломатії до санкцій долучилися союзники США в Західній Європі, Канада, Австралія, Японія та інші країни. СРСР обмежили продаж обладнання для паливно-енергетичного комплексу, високотехнологічних продуктів, відмовили у наданні «дешевих» позик. Але мистецтво залишилося поза цим контекстом.

Як бачимо, за всього протистояння СРСР та США кіномистецтво лишали окремо від кривавих війн в СРСР, у яких це мистецтво відігравало важливу пропагандистську роль. Так було і раніше — це не сталося лише зараз.

Росія на «Оскарі»

Зомбі радянського союзу, яка наразі має назву Росія, один раз отримала «Оскара» — у 1995 році за стрічку спадкового пропагандиста радянської влади Нікіти Міхалкова «Стомлені сонцем». Це відбувалося на тлі Першої Чеченської війни, яка, до слова, завершилася перемогою Чечні. У цій війні руйнування були страшними, а цивільного населення загинуло від 30 до 120 тисяч осіб. Агресоркою у цьому випадку традиційно була Росія — куди без цього. 

Також на початку 90-х Росія сприяла ще кільком війнам на пострадянському просторі: Придністровська війна (1992), Карабаська війна (1988–1994 — перша, але з періодичними спалахами включно до 2023), війна в Абхазії (1992–1993). Але це жодним чином не заважає російському кіномистецтву підкорювати світові екрани. Усе це в жодному разі не завадило отримати першу в пострадянській Росії номінацію на «Оскар» у 1993-му та подальший «Оскар». До речі, в обидвох випадках це були фільми пропагандиста Міхалкова.

До 2021-го включно Росія регулярно подавала свої стрічки на «Оскар», номінації отримувала у 1997, 1998, 2008, 2015 та 2017, 2018. У 2020 та 2021 зовсім трошки не вистачило до потрапляння до номінацій — були у шорт-листах. Усе це — під час кривавих розв'язаних Росією війн щонайменше у Грузії (Сакартвело) та Україні. Так, премій не отримали, але номінація — це також важлива пропагандистська складова і запорука непоганого прокату. «Кавказький полонений» Сергія Бодрова-старшого з нині покійним Сергієм Бодровим-молодшим, який потрапив до номінації 1997-го, — це про події Першої чеченської війни, де російські військові (що вони забули в Чечні?) потрапляють у полон. Десь лунає фраза другого Президента України Леоніда Кучми:

З 2022-го Росія не подається на премію, але активно просуває свою пропаганду через інші країни. Так, доволі успішно це вийшло 2023-го, коли «Оскара» отримала американська стрічка про «хорошого росіянина» Олексія Навального (того, що «Крим — не бутерброд») із однойменною назвою, а нині — іще одна американська стрічка «Анора», яка флешбечить бодровським «полоненим». Росія не зупиняється у своєму прагненні просувати свої наративи через спорт і мистецтво, наголошуючи, що то все не політика — то окремо. І американці на це ведуться — так само, як завжди велися. Задля правди, не лише американці: та сама «Анора» феєрила і в Каннах. І росіянам абсолютно все одно, хто доноситиме їхні наративи: ненависні їм американці чи любі серцю угорці. Головне для них — результат, а він з'являється регулярно.

Не лише Росія

Якщо ви раптом думаєте, що описане вище відбувалося лише з СРСР та Росією, то це не так. Подібна лояльність до мистецтва країн-агресорів на «Оскарі» була завжди. 

Волт Дісней, людина по-справжньому легендарна, мав дуже суперечливу репутацію через нібито прихильність до нацистів, антисемітизм і навіть прояви расизму. З одного боку, він під час Другої світової війни брав активну участь у створенні антинацистських пропагандистських картин — як для широкого загалу («Обличчя Фюрера» й «Освіта для смерті»), так і освітніх та навчальних фільмів виключно для уряду США. З іншого — провів нацистській пропагандистці Лені Ріфеншталь екскурсію своєю студією через місяць після «Кришталевої ночі». Кришталевою ніччю, або Листопадовими погромами, назвали першу цілеспрямовану та керовану нацистською державною владою Третього Рейху масову акцію прямого фізичного насильства та терору щодо євреїв на території Німеччини, що відбулася в ніч з 9 на 10 листопада 1938 року. Лені Ріфеншталь, незважаючи на явні докази співпраці з Гітлером та звинувачення у насильницькому залученні ромів до зйомок у її фільмі, згодом виправдали. Вона прожила довге життя і зустріла свій столітній ювілей. Уявімо, що приміром український режисер після звірств у Бучі проводить екскурсію Маргариті Симоньян. Ну от приблизно так це виглядало би. Фільми Діснея — легендарні, сам Дісней також мав «Оскара», як і фільми його студії.

Диснеєвський мультфільм «Піноккіо» отримав «Оскара» у 1941 році. Начебто класика — італійська казка. Але саме в цей час Італія під керівництвом Беніто Муссоліні слідом за нацистами вже запровадила расову політику, яка призвела до переслідування євреїв та створення системи апартеїду в Італійській імперії. На той момент Муссоліні вже оголосив про свій намір приєднати Мальту, Корсику та Туніс і вже, провівши війну, окупував Албанське королівство. Але мультфільм за італійською класикою отримує «Оскара». Якби сьогодні американці зняли мультфільм за російською казкою і він отримав би «Оскара», мабуть, ми не були б задоволені.

У 1986 році чотирьох «Оскарів» отримує американська стрічка «Взвод» — про війну у В'єтнамі. Цей фільм зробив зіркою Чарлі Шина, але ж це фактично про «хороших американців» у В'єтнамі. 

Зовсім інакше, на тлі війни Росії в Україні, можна подивитися і на твори Еріха Марії Ремарка, які цілком можна трактувати як твори про «хороших німців». До речі, «Оскар» за найкращий міжнародний фільм у 2022 році дістався саме стрічці за Ремарком «На Західному фронті без змін». 

Подібних прикладів можна знайти ще чимало. Американська кіноакадемія вже майже 100 років крокує в бік «мистецтва поза політикою», і водночас сама церемонія нагородження «Оскарами» стає майданчиком для висловлення думок світовими зірками: вони активно підтримують Україну, вони засуджували війну в Іраці, вони не лишаються осторонь інших світових колапсів. Але це ніколи не заважало американським кіноакадемікам бачити прекрасне навіть там, де це здається  неможливим.

Що ми можемо зробити? Говорити про це, писати про це. Не мовчати. Не мовчати всіма доступними нам мовами. Але пам'ятати: світ збожеволів не сьогодні — це сталося давно. Просто сьогодні нам особливо боляче.