Невеличка драма

От уявіть собі, у вашу кімнату приходить давній друг і пропонує одружитися, побудувати сім’ю, народити дітей і додає: їх має бути п’ять, бо двоє помруть, двоє заступлять батьків, а один залишиться чистим прибутком класу та нації. Ну, не те щоб не романтично, а якось по-споживацьки звучить, вам так не здається? Напевно, ви відмовитеся від такої пропозиції. Так вчинило жіноче уособлення цієї ситуації Марта. Отою дівчиною і є головна героїня роману «Невеличка драма».

Вперше «Невеличка драма» Валер’яна Підмогильного вийшла ще у 1930 році. Та завдяки новому виданню, до якого увійшла передмова самого автора, можемо більше дізнатися про що ж і для чого на світ вийшов роман з такою літотною назвою. У передмові він писав, що це книга про міщанство, «одного з помітних ворогів нашої перебудови, за ворога тяжкого». Про перебудову мається на увазі спрямування держави на знищення буржуазії та розвиток класу пролетаріату, служіння НЕПу, п’ятирічці. Звісно, що написати таку примітку письменника змушували обставини, у яких він жив – інакше, якби вдалося опублікувати твір, хоч би в альманасі «Літературний ярмарок», якщо вже не окремою книжкою?

Київ, українізація та «нова жінка»

Варто розуміти, що дія роману відбувається у час українізації, коли радянська система вирішила, що втомилася придушувати національні прояви та бунти українців, тож «милостиво» дала їм кілька років на розвиток рідної мови. Тепер українською можна було вчитися в школі, бачити вистави, друкувати газети, а в крамницях могли пропонувати послугою теж українською. Такий курс партії Підмогильний не міг оминути у своєму романі, тож один з героїв роману біохімік Юрій Славинський починає відвідувати лекції українізації.

«– Не заздрю вам.

– Я сам собі не заздрю. Але що ж поробиш! Я підходжу до цієї справи цілком розумово. Треба ж було колись вивчити політграмоту, яка, звичайно, і для мене особисто, і для біологічної хімії абсолютно не потрібна!».

Не менш велика дяка за передмову від літературознавці Ярини Цимбал. Інакше, ми б не дізналися, що головна героїня твору Марта мала стати «майстринею корабля» у відповідь на твір Юрія Яновського (того самого з хвилями Одеси, кінозйомками на плівку та любовним трикутником).

Отож, повертаємося до нашої невеличкої драми, яка розгортається в орендованій кімнатці на одній з вулиці Києва. Там живе юна дівчина Марта, і хоч її рента передбачає одноосібне проживання у приміщенні, туди часто вчащають молодики. Та мешканка кімнатки (переважно) не піддається на їх зізнання, маніпуляції чи патетичні промови й ще нікому не віддала своє серце. «Ви можете мати мій номер, моє ім’я, але ніколи не здобудете моє серце», через століття заспіває Adele й на початку цієї драми саме такою і бачимо нашу героїню.

Варто зауважити, що Марта була написана саме чоловіком, тому в неї, чомусь закохується ледь не усе чоловіче представництво Києва у різних вікових категоріях. Проте водночас, автор бережно знайомить нас з життям «майстринею корабля», уникаючи будь-яких непристойних зворотів, які б могли б їй приписати сучасні автори або ж читачі, тому силу її притягання будемо пояснювати природною чарівливістю, грайливим характером, свіжістю та легкістю.

Марта була саме втіленням «нової жінки» у суспільстві. Вона не чекає, коли хтось розв'яже її проблеми, не зупиняється отримавши роботу в Махортресті, а йде ще на курси стенографії та замислюється про студіювання іноземних мов. Світ її не зв'язується над коханим. Навпаки, після любовних негараздів вона дуже швидко бере себе в руки. І це вже одна причина, через яку варто прочитати роман.

Дівчина не постає у жорсткому, гіперболізованому відображенню фемінізму. Вона залишається жіночною, з усіма своїми слабкостями, а іноді, видається навіть дитиною у своєму романтичному бажанні зустріти любов, як у романах. Вона свіжа й легка, і сама суть її народження у такий час є їй і радістю, і покаранням – вона може вершити свою долю, бо ж все-таки у XX столітті це було зробити легше, ніж у попередні віки. Та водночас, вона прагне, аби в її житті з’явився лицар, а не інженер, бухгалтер, вчитель чи адміністратор, і о Боже, тільки не ветеринар. Тому коли заходить справа за стосунки з чоловіками, вона стає перебірливою й ображено відповідає Льові за пораду, що їй варто закохатись:

«Що за неповага до жінки?... Чоловіки можуть сумувати, це в них, бачите, вищі пориви, а жінці треба тільки закохатися, і все буде гаразд!... Вона виконає свою роль…. Чоловіки будуть творити, керувати й даватимуть жінкам щастя закохуватися у себе! Чому ж ви не сказали просто: вийти заміж?».

Цей епізод викликав би ще більше захвату, якби не одна річ: Марта кривила душею, коли казала ці гордовиті слова, бо все ж мріяла з тої поради скористатися, хоч у своїй романтичній формі.

Чоловіки навколо Марти та соціалізм

Претендентів на допомогу у втіленні її дівочої мрії  було чимало, та наголосимо на кількох: бідолашний Льова Роттар, який потрапив під осуд за свою пораду, доктор Юрій Славинський та Дмитро, він же автор надійного, як швейцарський годинник, плану про п’ятьох дітей та служінню соціалізму. Йдемо за порядком. Льова схилив мене, як читачку на його бік, але не Марту. Він був добряком, зі слабким характером, нудною професією продавця ковбаси, й мотивуючо-ліричними словами про об’єкт свого захоплення. Та дівчата часто спочатку обирають стосунки з бед боєм, та й поведінка Льови трішки звалює на фанатизм, тому героїню не осуджуємо.

Юрій Славинський, доктор біохімії та ще одна причина прочитати роман. І ні, не тому, що Юрій Славинський через літери закохає вас у свою персону, через його рід заняття. Книга містить чимало описів біохімічних реакцій, але цей розділ науки описано так поетично, що я, як колишня учениця, що любила хімію, ледь втримувалася, щоб не побігти до підручників й не повторити основи. Цікаво, що сам автор спеціалізації у хімії не мав. Підмогильний вивчав юристику та математику, але дипломи так і не отримав.

Юрій Славинський трохи нагадав Степана Радченка із роману «Місто». Обоє егоїстичні, заглиблені у свій розвиток і намаганню уникнути таких прикростей, як сімейне життя. Та на противагу Радченку, Славинський обмежував себе наукою та чітким розкладом, і його прагнення витрачати усі сили на свою роботу теж можуть бути зрозумілими.

Дмитро Стайничий, хоч і найбільше відштовхує своїми практичними поглядами, проте, за визначенням самого ж автора, «панує над своїм розумом і почуттям, не боїться мислити навпростець і за критерій діяльності ставить практику». Він саме та модель людини, яку хотів бачити соціалізм, але більш амбітний. Дмитро вірить, що працею суспільство відбудується, і настав час для чесних працівників, а не геніїв. Обов’язок він ставить вище за кохання і наголошує: не буде кидатися з п’ятого поверху, якщо дівчина відмовить йому продовжувати рід. Та й до Марти у нього більш приязні стосунки, а не безвідмовна любов. Інженер переконаний, що бути надійним другом – це вже запорука вдалого шлюбу… І в чому він не правий? Теорія його цілком практична, дієва, якби ж не перетворення обраниці на комбінат продукування нації.

«Кохання – це всяке божевілля, всякі нісенітниці, самогубство, словом, той відділ, що в газеті зветься «пригоди й злочини». А вподобання – це провідна стаття, це щира приязнь хлопця до дівчини чи, навпаки, там чуття, яке не перешкоджає ні жити, ні працювати. Кохання шкідливе для нашої сучасності, бо воно пантеличить людину...», – каже він їй, і у цьому є його своєрідна правда.

Вклавши усі думки, які вимагала партія, в одного персонажа, автор його одразу ж забирає з периферії читача. Дмитро, як ідейник, виконав свою роботу і з’явиться уже наприкінці знову в епізодичній ролі.

Драма

Твір вважається інтелектуальним романом з філософським підтекстом, тому тема любові йде більше фоном, на якому герої мають змогу виголосити власні думки – про прагматизм і почуття, українізацію, життя за новими умовами. Герої твору начитані, інтелектуали, за їх репліками та суперечками цікавіше слідкувати, ніж за самими діями. Звісно, книга не змусить читачів ревіти над долею персонажів чи нервово перегортати сторінки від екшену. Це камерна історія, яка занурює у психологію кожного героя, ту кімнатку думок та переконань, яку вони носять з собою.

Сум відчувала, слідкуючи за життєписом Марти, яка, подеколи видавалася загубленою наївною душею у світі раціоналізації. Усі ми іноді буваємо на її місці, а може й довгий час свого життя блукаємо у ньому, щоб віднайти нарешті шлях існування чи пристосування. Марті все ж вдається, тому та душевна драма, яку бере за основу автор, не є «Колосальною драмою», «Драмою всіх часів і народів» чи хоча б власне «Драмою». Вона саме невеличка, бо героїня її переживе, залише як згадку про необхідний життєвий досвід.

Гадаю, і читачам він буде корисним.