Різдвяна історія від Болграда до Рівного

Катерина Ношкалюк

Автор(ка)

08 Грудня 2024, 20:54

БЛОГ 1507

Театральна студія «ОнгЪл» з виставою у Рівному

Театр з болгарською назвою привіз до Рівного виставу за мотивами оповідання британського письменника українською мовою.

Десь так усе це звучить, якщо підсумувати. А якщо деталізувати, то театральна студія «ОнгЪл» з міста Болград, яка нещодавно отримала звання народної, показала на сцені Рівненського драмтеатру комедійну «Історію Скруджа з привидами» в межах міжнародного театрального фестивалю «Скрудж Фест».

Болград. Фактично заснований болгарами, омитий водами найбільшого українського природного озера Ялпуг, захований, немов у невеликій комірці, між Румунією та Молдовою.

Звідси і назва «ОнгЪл», що болгарською означає кут.

Їхня історія, здається, стала б гарним антидотом російській пропаганді про «страшних українців-нацистів», що «забороняють» все, крім Бандери і сала, яку часто радісно підхоплюють недолугі користувачі соцмереж за кордоном.

Бо це вперше, уявіть собі, «ОнгЪл» з українського міста, які багато виступали болгарською і отримували нагороди в Болгарії, взяли участь в великому українському фестивалі. І це стало можливим завдяки Різдву.

Хто ж знав, що історія, яку Чарльз Дікенс у далекому 1843 році у Лондоні поспіхом писатиме за шість тижнів, зробить добру справу і в 2024.

Народний театр він на те і народний, щоб помістити у валізи, які проїдуть тисячу кілометрів, не тільки мінімальну кількість костюмів і декорацій, а й пригорщу непідробної безпосередності. Безпосереднього бажання розсмішити, розчулити і зачарувати.

Якщо болить серце, то або там починають з’являтися почуття, або це інфаркт. Так каже наймиліший привид минулого, якого я бачила у виконанні чарівної літньої пані. Навіть якби цей привид серйозно намагався когось налякати, у нього нічого б не вийшло, а тому вважаю ці потуги абсурдно прекрасними.

Як і гротескну манірність Скруджа, що навіть наприкінці залишає у роздумах: його радикальна зміна поглядів – це чистий порив серця чи переляк від «ходячих трупів», які по черзі навідувались до його будинку й лякали жахливим майбутнім?

У виставі болградських студійців знайшлося місце і естрадним пісням, ніби ми всі тут на трішки зібралися за родинним столом, і зворушливо-красивому вальсу, і міцненьким слівцям, які не знайдеш у «дитячій казочці», що повернула світові Різдво.

Ностальгійно згадала, як багато часу (нарешті знову) провела на півдні України цьогоріч, створивши серію матеріалів про миколаївські театри. Сподіваюсь наступного разу досліджувати Одещину, зокрема і мальовничий куточок, що зветься Болградом.

Радісно бачити розвиток аматорських театрів у громадах. Як вони здобувають досвід, як промацують ґрунт, як показують себе ширшій аудиторії. Як нагадують нам про те, яка різноманітна наша культура, особлива у кожній частинці України й відкрита до цілого світу. Від Болграда і Рівного до Лондона.