Наказано забути

Павло Порицький

Автор(ка)

08 Жовтня 2024, 21:36

БЛОГ 1289

Наталія Шепель

Пройшло пів року, як я склав присягу і став військовослужбовцем, тому, думаю, саме час поділитися своїми міркуваннями про культуру під час війни і який має вигляд культурний процес «зі сторони».

Один із моїх головних інсайдів такий: ми всі, дієвці культури, останні 30 років робили надто недостатньо, щоб проникати у всі шпарини суспільства. Не хочу узагальнювати, тому скажу лише про себе: перебуваючи у своєму комфортному культурному колі (бульбашці), піддавався омані, що ми (українці) вже відірвалися від радянсько-пострадянського світу з його особливими цінностями, орієнтирами й кумирами.

«Я дивлюсь, те що мені показують!» — відповів мені 50-літній чоловік, коли я під час відпустки їхав у маршрутці в Луцьку і попросив його вимкнути російськомовне відео в тік-тоці, яке він голосно слухав.

На відео літній мужик в кепці відкривав рот під якийсь блатняк (отаке от нове життя синхробуфонади).

І я прийшов до думки, яка була для мене раніше неприйнятною: хай буде будь-що низькопробне (на мій смак), але українське, бо на його місці таки буде сусідське, бо запит на такий культурний продукт / контент є високим. Тому різні умовні «Ваньки-встаньки» і шароварні «Сватання на Гончарівці» хай поки мають право на життя. Поки.

Спостерігав я також за одним феноменом — популярністю гурту Schmalgauzen, а потім і гурту «Пиріг і Батіг». Про «Шмальгаузен»: мені було не зрозуміло — чому це так подобається підліткам? Тобто мені зрозуміло, чому це може подобатися мені: камерна театральна, трохи декадансна естетика програми «Avgusto&Gustav» з поезією Вінграновського чи робота за творами одного із головних абсурдистів Семюеля Бекета — вистава «Silence to Silence».

Відповідь прийшла до мене після перегляду кліпу «Мовчи» гурту «Пиріг і батіг» за твором Євгена Плужника з проєкту «Замордовані»: нове покоління (і ми з ними) відкриваємо для себе міську українську культуру й естетику 20 століття, тобто те, що мало бути нами забутим — приналежність до європейської та світової культури.

Виходить, що на противагу до спрощеного образу умовного українця-гречкосія, селянина, який тужить і зазнає віками класової несправедливості (єдиноправильного і єдинодозволеного українця) вимальовується і закріплюється зовсім інший образ — образ українця-деміурга, який творить (творив) попри все.

І в цьому контексті хочу згадати про нову виставу «Пчілка» (режисерка: Руслана Порицька, акторка: Наталка Шепель) театру «ГаРмИдЕр», створення якої підтримав Український культурний фонд. Світлиною саме з цієї вистави я ілюструю свій текст. Виставу-дослідження я, на жаль, іще не бачив, але прочитав про неї багато відгуків і зрозумів, як вона працює на глядача — повертає в нас усвідомлення приналежності до культури високих ідеалів, про яку нам було наказано забути. Так я це бачу «зі сторони», озираючись на все те, що я написав вище.

І замість висновку: у наш час під час війни в мистецтві не можна спрощувати зумисне, а навпаки — якщо ти можеш, то пробувати говорити про складне, говорити складною мовою, висмикувати із забуття імена і події нашої історії і культури, говорити про болісне і тригерне. Думати про те, яким ми хочемо бачити наше повоєнне завтра.

І тоді хтось із глядачів, скажімо, в театрі скаже: «Я дивлюсь те, що мені показують!», але значення цієї фрази може бути зовсім іншим.

Читайте також: 12 томів досліджень і одне акторське перевтілення: як у Луцьку переосмислюють постать Олени Пчілки