Лазня диявола: чому жінки вбивають
У рай потрапляють лише прощені, навіть якщо вони вбивці. Абсурд? А творці австрійського фольк-горору «Лазня диявола» посперечалися б. Фільм вийшов в український прокат 8 серпня та продовжує збирати нагороди.
Стрічка, яка розповідає про долю жінки в XVIII столітті, номінована на 11 премій Австрійської кіноакадемії за найкращий фільм, режисуру, операторську роботу та акторську гру. Такий успіх відкрив фільму двері на міжнародну арену, адже у 2025 році «Лазня диявола» представлятиме Австрію на здобуття премії «Оскар» в категорії «Найкращий міжнародний фільм».
Про що розповідає «Лазня диявола» та які реальні факти з історії покладені в основу фільму – дізнавайтеся у блозі.
Будьте обережні, спойлери!
Вбивства заради прощення
Коли ми чуємо щось про добу Просвітництва, то згадуємо її лише у позитивному контексті: політична стабільність, всемогутність розуму, сонати Баха, опери Моцарта, сатира Свіфта, легендарна «Гойдалка» Фрагонара та багато чого прекрасного. Ключове слово – прекрасного. Проте так було не скрізь та, зрештою, не завжди.
Забобони. Родові прокляття. Середовища фанатиків. Забуте Богом Середньовіччя? А ось ні, не вгадали – це все ще Просвітництво. Саме такими явищами можна схарактеризувати, зокрема тодішні регіони німецьких поселень. Не дивно, що на цьому підґрунті відбуваються перші спалахи цілої епідемії самогубств та жіночих вбивств.
Професорка Каліфорнійського університету в Девісі Кеті Стюарт, яка досліджувала цю тему у своїх наукових роботах, детальніше розповіла про чорну пляму в європейській історії на одному з подкастів American Life. Виявляється, у той час вважалося, що ті, хто покінчив життя самогубством, після смерті потрапляють до пекла. Щоб уникнути вічного покарання, величезна кількість людей (переважно жінок) вчиняли жахливі вбивства. Зазвичай для цього обирали дітей, адже тоді вірили, що вони помруть як невинні й зійдуть на небо, не потребуючи сповіді. Після злочину вбивця відразу здавався владі, що згодом засуджувала до смертної кари.
Так ув'язнені жінки мали можливість зізнатися у своїх злочинах перед священником, який звільняв їх від гріхів перед стратою. Таким чином, ці жінки змогли покінчити з життям, врятувавши свої душі від прокляття, а свої сім’ї від соціального клейма самогубства.
У своєму дослідженні Стюарт виявила близько 400 випадків такої практики у проміжку з 1580 до 1839 років в німецькомовній Центральній Європі. Тільки у Відні у 1668-1783 роках. було зареєстровано 95 випадків самогубства через довіру. Вона виявила, що це явище було поширеним як серед протестантів, так і серед католиків, через що стало ще жорстокішим, навіть порівнюючи з сьогоденням.
Про цей моторошний факт дізналися режисерки Вероніка Франц і Северін Фіала. Після почутої історії у подкасті вони довгий час залишалися під впливом цієї жахливої ситуації. Тому згодом вирішили зняти за мотивами реальних подій фільм, який висвітлить ці без сумніву трагічні інциденти. Так творчині створили геніальну стрічку ігрового кіно «Лазня диявола».
Чому жінки вбивають?
Розпочинається кінокартина з пейзажу одноманітного, ледь не сірого, австрійського ландшафту XVIII століття. Таємнича жінка з немовлям на руках кудись прямує. Її кроки впевнені та спокійні. Здається, ніби вона повністю контролює цю процесію, усвідомлює свої дії. Навколо неї розкинулась безбарвна й мовчазна байдужість лісової місцевості, як вона й сама. Утомлена й нещасна. Зрештою, жінка приходить до пункту призначення. Гучний водоспад розливається перед нею повноводною річкою. Вона дивиться вниз та без докору сумління скидає немовля. Після вбивства незнайомка спішить до місцевого священника, аби сповідатися за вчинений гріх та зізнатися у страшному злочині. Ця частина стане лейтмотивом подальших подій у фільмі, у якій тихий жах виллється у німий крик про порятунок.
Агнес – бідна селянка, яка одружується з Ульфом, чоловіком з заможної родини риболовів. Після гулянь на весіллі, молода пара переїжджає у власний будинок. У новому робочому дні, який вона проспала, немає місця вчорашнім танцям та пісням.
Рутина сільського життя поступово поглинає жінку, ставлячи перед нею нові виклики: суперечки зі свекрухою, депресія щодо незмоги завагітніти, моральна втома, непорозуміння з чоловіком, соціальний дисбаланс. Схоже, Агнес не мріяла про таке подружнє життя і її світосприйняття навколишнього середовища стає все дедалі похмурішим.
Спочатку вона намагається протистояти цьому. Через маленькі радощі розглядання луски риби, насолоди пташиного голосіння, молодиця рветься до прекрасного. Вона пробує зав’язати дружбу, влитися у громаду родини чоловіка. Проте яких би зусиль Агнес не прикладала, залишається чужою і самотньою. Жінка не знаходить власного місця у суворому холодному світі Ульфа та його матері, що сповнений догмами й забобонами навіяними суспільством.
Крапкою у стосунках стає байдужість чоловіка, для якого, як їй здається, вона лише недоладна господиня, бракована, безплідна, жалюгідна пародія на зразок сільського жіноцтва. Він не може зрозуміти її страждань, а вона немає сил чекати від нього перших кроків у регулюванні цієї ситуації. Тому жінка не бачить іншої альтернативи, як просто від нього піти.
Агнес вирушає до будинку батьків, де залишились жити її матір та брат. Неочікуваному візиту вони спочатку раді, проте коли дізнаються, що та залишила чоловіка й хоче залишитись тут назавжди, різко змінюються в обличчі. Вони просять її повернутися до її теперішнього дому, внаслідок чого відбувається одна з найдраматичніших сцен у стрічці. Розлючений Ульф силою забирає жінку назад. Доки молодиця кличе на допомогу й кричить, власний брат допомагає чоловікові відтягнути Агнес від рідного будинку.
Тогочасний лад соціуму не дозволяє порушувати усталених правил. Жінка повинна завжди бути біля свого чоловіка за будь-яких умов, за будь-яких обставин та, звичайно, віддати свій борг – народити йому хлопчика. Якщо ж ти йдеш на перекір цьому, наслідки не забаряться. Ця сцена, як ніщо показує ницість життя, у якому живе головна героїня.
Вона лиш понівечена лялька, яку можна закинути під ліжко, й забути про її існування, аж допоки під час прибирання хтось не захоче її викинути. Тоді про неї, зрештою згадують. Вона ще згодиться, навіть, якщо її волосся суцільний шмат силікону в руках, очі стерті, а ліву ногу догризає пес. Вона ще згодиться, адже лялька – невід’ємна власність господаря, він має більше прав на неї, ніж вона сама.
Агнес ще більше занурюється у темні закутки своєї душі. Вона не просто пригнічена, вона зламана, що все глибше переходить у безпросвітну пітьму депресії. Родина чоловіка намагається її «лікувати» – проколовши голкою шкіру та залишивши тонку нитку в ділянці верхнього хребця, щоб Агнес могла тягнути за неї, коли почувається, що втрачає зв’язок з реальністю. Від цієї народної медицини стан здоров’я жінки погіршується з кожним днем. Тепер колись усміхнена молодиця не тільки не може дати раду господарству, а й собі.
Її розум перестає тверезо мислити. У черговій спробі завагітніти та мати власну дитину, вона починає їхати з глузду й видає стару ляльку за немовля. Згодом на фоні нездійсненності цієї мрії, викрадає чужого новонародженого, якого їй наказали повернути назад справжнім батькам.
У її громаді, що живе за жорсткими релігійними переконаннями, самогубство є найстрашнішим гріхом, який ставить хрест не лише на покійному, а й на його сім’ї. Жінка бачить це на власні очі: коли сусідський хлопець наклав на себе руки, мати загиблого плачучи просить в односельців дозвіл на поховання сина. Та все марно, тіло юнака кидають гнити на околицях поселення, бо за переконаннями людей той, хто вчинив самогубство, не гідний вшанування світлої пам’яті.
Попри цей уклад, Агнес не відкидає думки накласти на себе руки й випиває велику дозу миш’яку. Ульф рятує її та відправляє до матері, проте це вже ні до чого. Всередині жінки відбулися незворотні зміни, котрі не в змозі ніхто відтермінувати.
Коло дитячих смертей у фільмі замикається. Вона знаходить давно прокладений шлях її попередниці, незнайомки, що скинула немовля у водоспад. Жінка усвідомлює усі наслідки самогубства, тому «в обхід» негласному закону вчиняє ще жахливішу річ. Агнес заманює хлопчика до лісу і там вбиває його. Опісля сповідується, аби їй пробачили гріхи, після чого її страчують.
Так закінчує своє буття жінка, що кохала та бажала бути коханою. Вона не змогла бути відкинутою суспільством, тож покинула його сама. По-своєму, та все ж вона наважилась. Жінки ніколи не вбивають від примхи чи божевільної місії диванного генія. У кожній подібній ситуації є передісторія, про яку ніхто не дізнається.
Горор у стилі low burn («повільне горіння») змушує до глибокого занурення у фільм. Він не відповідає на всі ваші запитання, він ставить нові, для того, щоб проаналізувати власне життя під іншим ракурсом.
Інколи для того, щоб зрозуміти людину, запобігти біді, достатньо однієї розмови на кухні із закритими дверима.
Рекомендації
Якщо ви втомилися від типових хоррорів з монстрами та привидами, «Лазня диявола» запропонує вам зовсім інший досвід. Це фільм про внутрішню боротьбу, про самотність і відчай. Це кіно, яке змусить вас замислитися про сенс життя і про темні боки людської душі.