Звичай частування нововибраним медом

Бджільництвом завжди займалися не всі члени громади, а лише окремі її представники, яким ця справа подобалася і «давалася в руки». І тепер знаємо, що не всі люди можуть утримувати бджіл – одні бояться їх, інші – їх укусів, третім таке заняття не до вподоби і обирають собі щось інше, а четверті, навіть проживаючи в місті і, здається, будучи зовсім позбавлені можливості займатися бджільництвом, заводять бджіл на родинних обійстях, купують житла, або ж орендують частину території в селах і навіть ставлять вулики, зокрема колодні, на дахах міських багатоповерхівок.

Сьогодні ми маємо великі можливості для придбання бджолопродуктів. А як же було в епоху середньовіччя, коли люди продовжували вести натуральне господарство? Невже вони залишались без меду і воску? А як же ж віками збережені звичаї використання меду для приготування ритуальних страв, або ж обрядових свічок? В ту епоху одні отримували мед у вигляді податків («бджолина десятина», «очкове», «медова данина», «ловчий мед»), а основна маса населення – у вигляді почастунків. Свідченням цьому може бути звичай частування нововибраним медом, частково збережений на Українському Поліссі дотепер.

Село Маринин Березнівська ТГ. Світлини Світлини Алли Дмитренко з етнографічної експедиції

У середині ХІХ століття польський письменник Юзеф Крашевський, який близько 20 років прожив у різних селах Волині, часто бував у населених пунктах, де жили родичі його дружини, і був добре знайомий з етнокультурними надбанням мешканців Полісся, писав, що в цій місцевості «Існує звичай, коли зібраним медом частують кожного стрічного, несуть його до двору і корчми в подарунок».

Наступну згадку про звичай частування нововибраним медом знаходимо у матеріалах етнографки Ніни Заглади, зібраних 1934 року у виселеному сьогодні селі Новошепеличі Чорнобильського району. Дослідниця тоді записала наступне: 

«Серед старих дідів зберігався старий звичай, коли бере мед і як хто є близько, то кличе і роздає мед. Цього звичаю всі додержувались, скільки не буде людей всім повинен дати, буває, що додому мало що принесе. Коли побачуть, що пішов дід по мед, то діти, пастухи бувало так і снують, щоб їх побачив та меду дав».

Звичай частування нововибраним медом зародився в первісні часи і транслювався з епохи в епохи. Найбільше свідчень про частування медом пов’язано із лісовим промислом – власне бортництвом і колодним бджільництвом, але в міру його скорочення поширився і на домашнє бджільництво, частково зберігшись до наших днів: «І до сьогоднішнього дня вгощаєм медом. Обєзатєльно» (село Рудня-Повчанська Лугинська громада Коростенського району).

Але звичай стосується саме першого вибраного меду:

• «От я мед перший вибирала, я всім своїм таким сусідам порозносила меду. Кожного, кожного року несу» (село Грицьки Дубровицька ТГ Сарненського району);
• «Зроду частували! Зроду! Там сусіди в нас були і зроду, дід вибирав мед... От зроду, зроду… Ну, то це всі так роблять. А хіба його шкода?». 

Село Грицьки Дубровицька ТГ. Світлини Світлини Алли Дмитренко з етнографічної експедиції

Але водночас наголошували, що саме частували, давали скуштувати, але не роздавали мед: «Їсти – так. Роздавать – нє. А поїсти, попробувати» (село Сергіївка Ємільчинська ТГ Звягельського району).

Звичай частування знову зібраним медом багато хто розглядає переважно як неписаний «закон», якого неухильно дотримувалися. Внук бортника, згадуючи свого діда-бджоляра, повідомив, що:

• «... а тоді такий був закон. Шо єслі був вибраний мед, то ми і сусідив туда он зове, і діти зове, і старих. Вже в його є мед, вин усім дає покоштувати» (село Соломир Зарічненська ТГ Вараського району);
• «…просто, таке в нас було заведєніє, шо єслі прийде чоловєк до вуліка, да ти глядіш, ти його должен угостіть мьодом. Всьо» (село Старе Село Старосільська ТГ Сарненського району).

У ті часи, коли лісові вуллі були розміщені далеко від населених пунктів, поруч з бортною сосною могли опинитися хіба що лісові працівники і якісь випадкові прохожі. Тим більше, що традиційно бджіл гляділи восени – до Пречистої, Чесного Хреста, Покрови, коли людей в лісі вже мало: 

• «Ну, там вже по ліси, так, вже моє времнє, то никого там. Тики, хто може ягоди бере. Отаке діло. То не годитьса наветь і покидати. Мусиш дати меду» (село Луко Володимирецька ТГ Вараського району).
• «…стариє люди кажуть, як глядіш пчоли на хвуйци, да йде жонка чи чоловєк, альбо пастух, обізатєльно позви, дай йому меду. Погодуй медом» (село Дроздинь Старосільська ТГ Сарненського району).

В окремих селах бортники не дозволяли частувати медом будь-кого до того часу, поки не злізуть з дерева, інколи забороняли навіть дивитися на бортника, який вибирав мед на дереві, щоб бджоли не кусали. І тільки коли роботу було завершено і бджоляр злазив на землю, запрошував усіх почастуватися медом:

• «То кажуть не мона давать. То так дєд мий розказував, як я прийду, ходів же з дєдом глєдєть, то як дєд кіне там трохи меду і спустіт, шоб я не єв, покуди он не злєз. А вже як злєзє, то вже єш скоко хоч. Шоб його пчоли не кусалі. Да, як я їм мед, то вже там дєда пчоли кусають, єдять, кусають певно»; 
• «... дід казав: Сохрани Бог єсті той мед. Пока, як дєд глєдить, то його пчоли там вельми кусають» (село Кам’яне Рокитнівська ТГ Сарненського району).

Частування медом гостей від наших бортників і пасічників, с. Сновидовичі Рокитнівська ТГ.

В окремих селах не просто частували усіх, хто приходив до дерева, а навіть запрошували прохожих, пастухів та інших скуштувати нововибраного меду: «Вун залазіть, той хазяїн, на свой вулік, а я, допустім, буду йти тудою, чи корову пасти, вон оттуда кричить: Подожді, счас я тебе угощу. І вгощає, зразу вгощає. Мед і хліб. Хліба кусок» (село Глинне Рокитнівська ТГ Сарненського району). 

Вже будучи в поважному віці респондент із села Великі Цепцевичі (Антонівська ТГ Вараського району) згадував, як його в дитинстві частував медом сільський бортник. 

«Рóман колісь, як, вун там, на хутори, жив, вин вибирав мед і зазвав, значить... То вгощав мене медом. Корови пас я там», – сказав він. 

Цікаво, що про діда Рóмана розповідав не один респондент у цьому селі.

Давньою традицією можна вважати частування нововибраним медом по дорозі від лісу додому. Саме такий варіант зафіксував Ю. Крашевський на Поліссі ще в першій половині ХІХ століття. 

«В мене булі пчолі за восєм кілометров од села. То я поєду лісопєдом да наглядю, вєдро, чи двє, чи три. Да як хто на дорози стрине, то дам поєсти... Ну аякже. Встрив чоловіка, да й не дать йому, не вгостить, так не прилічно. Я не знаю, чи робилі всі, а я то робив» (село Єльне Рокитнівстька ТГ Сарненського району).

Подекуди вважають, що в перший день глядіння бджіл, нововибраний мед можна давати лише дітям, що було певним магічним прийомом. Вірячи в те, що подібне породжує подібне (імітативна магія) вважали, що як ростимуть діти, так зростатиме і бджолиний взяток:

«А дитей маленьких, шоб було рости. Ну, як дєти ростуть, шоб так і мед. Поднимався мед у хазяїна того... Так, зразу ото, от як несете з лєсу, дєтям треба дать по чуть. А стариє дєди, як іншому, то зразу не давать, а вже через днів два-три мона дать... Бо доросли, як тобі сказать, жирава людена. Завидющий» (село Князівка Березнівська ТГ Рівненського району).

Частування медом гостей від наших бортників і пасічників, с. Князівка Березнівська ТГ. Світлини Алли Дмитренко з етнографічної експедиції

У багатьох селах медом традиційно пригощали під час осінніх «празників»: на Пречисту (8 вересня за новоюліанським календарем), Чесного Хреста (14 вересня за новоюліанським календарем), Покрову (1 жовтня за новоюліанським календарем) та інші: «У нас у престольне свято Дмитро. Ми... всіх людей медом угощаємо. Дітвореча до нас заходить, то частуєм» (село Осни Лугинська ТГ Коростенського району).

У ці дні традиційно їздили до родичів по сусідніх селах, де обов’язково частували медом: «Приєжжаєш до родичів. – Добрий день! – Добрий день. Сядайте медку попробуйте» (село Великі Озера Дубровицька ТГ Сарненського району).

За частування медом прийнято було дякувати господарям. Словесні формули включали побажання, щоб бджоли роїлися, сідали на пасіці і носили багато меду:

• «Дякувать треба. Дай, Боже, щоб тобі пчоли багато меду носілі, да й на той рік нас вгощалі. Люди просять в Бога, щоб багато було меду. Шоб пчоли роділія й плоділіся. Кажуть. Приказивають» (село Городище Висоцька ТГ Сарненського району);
• «Шоб садісісь пчоли» (село Шахи Дубровицька ТГ Сарненського району);
• «Шоб пчоли роїлиса. Так казали» (село Соломир Зарічненська ТГ Вараського району);
• «А тиє дякують, шоб вони (бджоли) вам родили» (село Кривотин Ємільчинська ТГ Звяггельського району);
• «Ну як? Шоб був мед, шоб коли не зайди, да шоб був, шоб пчоли велиса. Шоб був пасєчник завзятий до їх. Ну таке» (село Велика Глумча Ємільчинська ТГ Звягельського району).

Село Князівка Берехнівська ТГ. Світлини Алли Дмитренко з етнографічної експедиції

Як бачимо, мотивація звичаю очевидна – більшість респондентів переконані, що частування новообраним медом сприяє гарному розвитку бджолиних сімей і урожаю меду:

• «Я взагалі чула, шо треба ділитися, частовати, то будуть бджоли водитися» (село Пнівне Камінь-Каширського району);
• «Шоб велися пчоли. Шоб мед водився» (село Нуйно Камінь-Каширського району);
• «Шоб пчоли роїлиса. Да, так казали» (село Соломир Зарічненська ТГ Вараського району).

Таку ж мотивацію звичаю відзначав і Ю. Крашевський, який писав: «…вірять, що таке частування Божим даром вийде їм на добро і примножить його».

Вважали, що у тих медярів, які не почастували медом, наступного року не

буде взятку: «Чув таке. Єслі вон дасть, поделиться із пастушками, чи хто там є... Хто проходящий є. Поделиться. Йому врожай на другий рик буде сільнєйший. Таке балакали. А якшо вон не дасть, то йому врожаю не буде. Таке люде балакали» (село Вітковичі Березнівська ТГ Рівненського району).

Окремі респонденти розповіли навіть про «покарання», яке чекає тих, хто не дотримався традиції, наголошуючи, що бджоли не тільки не вестимуться, а й взагалі підуть з вулика: «Бо як не даси, то бджоли пидуть з улья» (село Морочне Зарічненська ТГ Вараського району).

У селі Томашгород (Рокитнівстька ТГ Сарненського району) вірили, коли не коли частувати медом, то під час його вибирання з бортей і колод буде багато «мерців», тобто мертвих бджіл: «Обов’язково! Хто йде по дорозі, всєгда говорить, – зайди сюда і покуштуй меду. Біля дерева, да... Обично медом угощали... якшо дівишса, береш мед, і люди йдуть, то обізатєльно запрошуєш, – іди покуштуй меду. Обично ранче, я знаю, говорили, шо якшо пчоли вибіраєш, то багато погібає. То значить, таяк бі мерці оці, знаєте, вроді не вгощав. Колись». 

У селі Річиця (Зарічненська ТГ Вараського району) вважали, що коли щойно завів пасіку, то для того, щоб бджоли велися, потрібно роздати людям весь вперше вибраний мед: «О! То то в мене так сваха тая... от як він (зять) завів тиї вулики першиї, то вона каже, як вин вибрав той мед, треба всей роздати людям. То вибрав той зять уже і вин попривозив нам по банци трохлітровиї – ето сестри, братови і вже тещи... каже, перший мед треба оддати людям. То будуть пчоли вестиса».

Село Видерта Камінь-Каширський район. Світлини А. Дмитренко, зберігаються в Музеї-архіві народної культури Українського Полісся

Окремі респонденти пояснюють існуючий звичай тим, що треба ділитися медом, бо не в кожного він є:

• «І сусідам занести треба. Бо в того нема, в того є. Таке» (село Луко Володимирецька ТГ Вараського району);
• «Не в всіх же воно є» (село Сергіївка Ємільчинська ТГ Звяггельського району).

Саме так трактували звичай і в селах Чорнобильського Полісся: «Мой покойний дід, як вибирає мед, в нас там сусєдов було багато, бо ми так, хуторець був, дак дід ложить воск, з воском мед, сталника і там в кого сколько душ – там п’ять, чи чотири, чи три – кажному по кусочку на тарилочку і я носила по хатах… Ну, бо це мед, я знаю, всі казали, шо це треба делиться… А мед, дак по, по всіх сусідах однесеш. Меду ж в каждого нема». 

У селі Рудня-Вересня (Іванківська ТГ Чорнбильська зона відчуження) по сусідах нововибраний мед носили діти.

Сьогодні, звісно, ситуація змінилася, що обумовлено кількома причинами.

В першу чергу, змінилась форма ведення бджільництва – з лісового воно стало переважно домашнім. По-друге, у зв’язку з поширенням рамкових вуликів, мед вибирають кілька разів на рік, що не робить це якоюсь значною подією. Істотні зміни відбулись і в матеріальному становищі людей, які ставали все більш незалежними один від одного. А колись, як стверджують респонденти, сусіди

жили дружно, «Всякою всячиною (ділилися), сусід з сусідом мусив дружньо жити» (село Стобихва Камінь-Каширського району).

Але й сьогодні традиція ділитись новиною, особливо тим, що є не в усіх сусідів, а мед є саме таким продуктом, збереглася, звісно ж, не в такому обсязі.

Окремі респонденти молодого віку знають і про основну мотивацію звичаю: «Да, шоб бжоли роїлися. Я й зараз никому його не жалію... Нехай справді рояться бджоли» (село Велимче Велимчанська ТГ Ковельського району).

Для багатьох сучасних пасічників важливою мотивацію до того, щоб почастувати медом сусідів є те, що життя поруч з бджолами приносить певні незручності: «Качаєш мед, так нада сусідови занесте. Взяв пув-літри меду, векачали, – шоб бджола не вкусела. Ну, й поніс я сусідови мед. Налев пув-літрову банку. По-сусідству, треба ж занесте» (село Хотешів Камінь-Каширського району).

Бджолярі ділились не тільки нововибраним медом, а й упродовж року «закривали» потреби родичів і земляків у продуктах бджільництва. Меду намагалися занести родичам і сусідам на свята, особливо на Спаса, коли в церквах освячували мед: 

• «Я на Спаса беру банок сєм-восєм в сумку і одной сусєдцє, другой, третій, четвертой – всім порозношу» (село Михайлівка Коростенського району);
• «Мій батько мав вулики, він постоянно мед на Спаса. То він піде поглядить і то треба всім роздати, бо треба посвятити всім мед» (село Сварицевичі Дубровицька ТГ Сарненського району);
• «Да одо Спас, то родні по чуть дадут» (село Бовсуни Лугинська ТГ Коростенського району).

Мед давали на Різдво до куті і на Великдень, де до великоднього кошика ставили мед: «От у мене мед. То я вам скажу по правди, по чесному, я никому не жалів. Приходили і на Роздво... І на Паску приходили» (село Острівськ Зарічненська ТГ Вараського району).

Окремі луцькі пасічники дотепер влаштовують на Спаса своєрідну акцію частування медом тих, у кого його немає. Розкладають мед у баночки і дають усім потребуючим. Хоч дехто, взявши мед, з вдячністю за турботу кладе і гроші.

Традиція жива, а це так важливо для нашої єдності!

Звичай частування новиною побутував не тільки у бджільницькому промислі, а й в інших галузях. Колись частували грушами, яблуками, які були на не кожному обійсті: «Дає і груши» (село Залав’я Рокитнівстька ТГ Сарненського району).

Яблука гостям, с. Поляни Березнівська ТГ. Світлини А. Дмитренко, зберігаються в Музеї-архіві народної культури Українського Полісся

Не тільки на Поліссі, а й в інших регіонах України дотепер залишається традицією почастувати родичів і сусідів «свіжиною», тобто свіжою свининою чи телятиною. В посудину, в якій принесли частунок, потрібно покласти окрайчик хліба. Не мили і не віддавали порожнім молочного посуду – клали шматочок хліба, дрібку солі, що мало захистити корову від усього поганого. 

На Київському Поліссі вірили, «якщо жінка носитиме молоко вдові чи бідній людині безоплатно і та людина взамін даватиме хліб та сіль – в корови, яка тим даром почастується, жодна відьма не зможе відібрати молоко».

Сусідам старшого віку приносять зібрані ягоди та гриби, спійману рибу: 

«Вже вечором, пізно, в два часа, може, в три – стукають. 

– Шо, хто такий? 

– Я! Открий но, Олено! Нано тобі, Яцучик спрацював. Баба Ляшиха ж любить ребу, то я тут кену. Або ми там сіно робимо а він човном їде, то – нате но пара хвостив! 

І кине. Ділилися. Понімаєте шо, бо казали, шо то не буде вестися, не буде вдачі, якщо не розділитися з ближнім» (село Стобихва Камінь-Каширського району).

У даній традиції бачимо відголоски давнього родового устрою, де весь добуток був спільним. Це об’єднує Україну від Карпат до Донецька і Луганська. Адже така традиція існувала в усіх регіонах України, що підтверджують численні коментарі до однієї з публікацій.

«Херсонщина теж з такими ж традиціями... Я завжди дивувалася, як так можна роздати пів кабана? А мама говорила: Так треба, дитинко, нехай у кожного буде свіженьке м'ясце. А потім сусіди кололи свиню і також роздавали, і так увесь сезон у кожного була свіжина!», – написала мешканка Херсонщини. 

«В моєму дитинстві в Авдіївці... в приватному секторі доволі родило в садках... І сусіди пригощали один одного. І на свята теж – сусідка приносить холодець…».

Ще одним підтвердженням давньої традиції може бути взаємодопомога українців у час Великої війни, коли люди в селах віддають чи не всі свої заготовки, залишаючись навіть без посуду для консервації на наступний рік.

Коли пасічники України дають мед на фронт (наприклад, акції пасічників Острожчини «Подаруй мед захиснику»; від пасічників Житомирщини «Мед за донат» та інше) і віск на виготовлення окопних свічок, щоб підтримати наших захисників: «Був мороз і солдати в окопах мерзли, то я 20 кілограм воску дав. То мені прислали подяку, написали, шо спасіба за спасєніє, шо помогли бойцам, за добро» (село Михайлівка Коростенського району).

Мед Острожчини ЗСУ

Хай зберігається звичай частування новиною, підтримки усіх потребуючих і насамперед воїнів ЗСУ, які щодня стоять за нас, щоб ми могли жити, працювати і підтримувати традиції, утверджуючись у світі як український народ!