Мовчати – це теж гріх

Коли я прочитала лише першу третину роману, я вже була переконана, що книга мене морально знищить. І хоч у ній не було надмірно деталізованих звірств, та все ж факт того, що описані події відбувалися насправді ранило сильніше. Бо немає нічого страшнішого й важчого за правду.

Роман «Мовчазна згода» Наталії Чайковської присвячений подіям нацистської окупації Києва у 1940-их, а саме реальності психіатричної лікарні в умовах війни. Двоє медсестер – строга, холодна (і не без причин) Клара й сумирна, ніжна Ольга стають свідками «очищення раси» – масових вбивств людей з психічними розладами у Горіховій діброві. Спочатку нацисти знищували пацієнтів єврейської національності, потім черга дійшла і до інших. Майже 800 пацієнтів Київської психіатричної лікарні імені І. П. Павлова вбили… 

Під час написання авторка спиралася на архівні матеріали, протоколи допитів та свідчення очевидців. Така підготовка, як згодом розповіла письменниця, видалася їй важкою, як психологічно, так і інформаційно, бо історичних джерел виявилося не достатньо багато, щоб підготуватися до рукопису. 

Атмосфера 

У романі авторка намагалася відтворити побутове життя під час війни. І саме показати атмосферу існування (бо життям то не назвеш) людей в захопленому місті вдалося. Особливо добре відчувається, коли зустрічаєш, на жаль, знайомі й близькі для розуміння слова:

«Комендантська година як чітке нагадування, про яке й так ніхто не забував, нагадування, що війна тут, поруч, у місті».

Або ж: «Коли увімкнуть світло?» – таке близьке. 

Чимало уваги Чайковська виділила детальному опису пригніченого стану героїв. Можна сказати, що це ледь не основна лінія сюжету – розвиток й зриви психіки, бо це єдине, чим могли керувати головні героїні.

У книзі наочно подано, як може розколюватися суспільство, коли немає певності у завтрашньому дні. Близькі друзі перестають довіряти одне одному, хтось одразу намагається прислужитися німцям, хтось простилався і комуністам, і фашистам. Як розуміти такі дії: зрада чи пробудження тваринного інстинкту самозбереження? Хто поганці: хто неправдою захищав рідних від тяжкої долі, чи ті які жили за власною мораллю й погубили своїми поглядами близьких?

Позиція

Та на початку окупації дехто вірить у краще життя, бо знає, що таке радянське добро – Сибір і розстріли. Наприкінці вони отримали чергового копняка від Червоної армії – війська навмисне підірвала міський водогін й електростанції, прирікши киян на голод і холод. Тому українці сподівалися на цивілізованість німців. «Бо ж виглядають пристойно».

Тому коли до лікарні приходять фашисти й наказують віддати євреїв на евакуацію, більшість медперсоналу, попри чутки про розстріли, виконують вказівку. А потім і ще, і ще. Бо ж навіть головний лікар сказав: в історії не було такого випадку, щоб пацієнтів вбивали за їх національність. Та згодом все стало явним. Жодних виїздів – тільки розстріли й газові камери. 

«Таке враження, що спершу одні, а зараз інші вважають, ніби ми не проживемо без їхньої клятої допомоги, яку й допомогою не назвеш?» – Ольга про німців і комуністів.

Важко сприйняти як люди, які роками лікували й рятували хворих, давали клятву Гіппократа самі ж ставали співучасниками вбивства своїх пацієнтів. Жили в самообмані, знали та відмовлялися вірити у жорстокості ворогів? 

Та ще важче було жити з цими думками самим працівникам лікарні. Тому сміливці намагалися порятувати хворих: адміністрація виписувала пацієнтів із медзакладу, а дехто займався самодіяльністю і влаштовував втечі.

Чому вони не покинули свої посади до того, як це вже зробити було запізно? Чому продовжували коритися? Чи варто було чинити спротив й наражати своїх рідних на німецькі табори – авторка не залишає однозначної відповіді. Персонажі мають свої слабкості й гріхи та добрі пориви, тому кожен може відчувати різні емоції до героїв – відразу чи співпереживання.

А от в історії, на жаль, медики не могли отримати підтримку з боку радянського правосуддя. Навіть врятувавши приблизно 500 пацієнтів, головний лікар Танцюра (він з'являється в романі разом з іншим реальними особистостями), мав відповідати за злочини директора Черная, що співпрацював з німцями, з якими й втік після звільнення Києва. Багатьох арештували, але згодом відпустили, бо довели, що ті захищали пацієнтів. 

Оцінка

Не скажу, що мені дуже сподобалася манера письма авторки, але це вже на кожного покупця свій товар. Хтось любить графіку тушшю, а хтось крейдою. Проте з другою половиною книжки, сприймала її стилістичний почерк значно краще. Або це вже призвичаюєшся до стилю, або ж це доказ теорії, що майстерність письменника відточується під час роботи над одним рукописом, тож розділи, написані пізніше можуть вирізнятися від попередніх.

Таку книгу я перечитувати не буду. Взяти її на відпочинок було теж поганою ідеєю – і це не докір авторці, а вже давно померлим людям, які знущалися з нашого народу і тим, які продовжують це робити. Проте такі книги варті свого існування та прочитання, адже через художню літературу значно легше передати й залишити у пам'яті людей ті факти, які нещадно стирають із пам'яті нові драматичні події.