«Холодна м’ята»: п’ять оповідань про любов
-
-
>
-
>
-
>
БЛОГ
3085
«Любов – одне з найкращих психічних захворювань», – Григір Тютюнник.
Любов – до біса складна штука, адже ще нікому не довелось її розгадати чи ба пояснити як вона працює. Завдяки їй ми здатні на неможливе. Завдяки їй ми вміємо цінувати. Завдяки їй, зрештою, у нашій душі завжди жевріє те, що ніколи не згаса – надія. На противагу цьому любов має й інший бік, темний та мстивий. Завдяки любові ми звільняємо самого себе та здатні на найтяжчі злочини. Завдяки їй ми сліпо довіряємо, не відрізняючи брехню від правди. Завдяки їй наше серце зазнає найтяжчих ран, які за іронією ми самі собі наносимо.
«Холодна м'ята», що зійшла з легкої руки режисерки Анни Огій у Малому театрі, як ніхто, зображує ці протиріччя. Вистава віддзеркалює наше суспільство у п'яти коротких оповіданнях Григора Тютюнника, які хоч і написані близько 60 років тому, а не втрачають своєї критичної актуальності нині.
«Зав'язь, «Нюра», «Холодна м'ята», «Кізонька», «Дикий». П'ять коротких оповідок, п'ять окремих ситуацій, п'ять життів, переживань та кохання. Куди ж без нього? Неочікуваного, щирого, ніжного, неосяжного, трагічного, хворобливого. Історії любові переплітаються з чистими ледь непорочними почуттями та реальним вкрай суворим станом речей.
Перед глядачами стоїть сцена розділена на умовні три частини: власне підлога, невеличка платформа та підняття з човном на даху, що з обох боків підперта драбинами. Посередині стоїть старе радянське трюмо – символ тих часів, замкнений у тріаді дзеркал. Вздовж платформи стоять дерев’яні пеньки, котрі впродовж вистави трансформуються. Вгорі над сценою нависають три дзеркальні панелі. Запах м’яти стелиться вниз до глядачів, її зелені пучки прикріпленні вздовж човна на імпровізованому даху.
«Зав'язь» – перша частина вистави, з якої починається все подальше дійство, розповідає про перше кохання між Миколою та Сонею, яких зіграли Стас Весельський та Лариса Шелоумова. Їхні стосунки тендітні та невимушені, як зав'язь на молодих деревах у саду на провесні. Нові почуття лише починають поставати у молоді з кожною зустріччю, формуючи щось більше.
Міцний характер Соньки та несміливий погляд Миколи переносять глядача прямісінько у власну юність. Він засинає та прокидається з думкою про неї, хоч ніяк не викине слова діда Лавріна з голови. Вона ж гаряча у власній нетерплячості чекає дій з боку Миколи. Бажане врешті стається. З кришталево-чистим снігом відбувається перший поцілунок пари.
Наступна частина вистави «Нюра» – історія про простого, піддатливого чоловіка Нюру у виконанні Максима Кущова, що живе з чотирма жінками (трьома дочками та дружиною). Через свою безхребетність губить чоловічу гідність, як господаря дому. Він ніколи не візьме на себе відповідальність за рішення, не подбає про власну сім’ю, не заступиться. Його жінка Нюриха, яку зіграла Марія Моторна, повна його протилежність. Це потужна постать у родині. Незалежна, сильна, але закохана до нестями у Нюру, труситься над ним, наче над дитиною, зрештою, пробачає йому його безхребетність.
«Хто-не-хто розважливіший та м'який серцем розумів, як мулько живеться Нюрі та Нюрисі з трьома пристаркуватими, нікому, не потрібними доньками».
Їхні троє нещасливих дочок не можуть знайти справжнього щастя у місті, що означає – потрібний шлюб. Аж раптом молодша Манька (Єлизавета Бакуліна) приїздить додому разом з коханим Ільком (Юрій Кулініч), набагато старшим за неї чоловіком. Наївне дівча, що мріяло про тихе сімейне життя, зазнає невдачі, Ілько покидає її вагітну напризволяще, а безпорадність батька у цій ситуації закінчилась самогубством доньки.
Після закінчення пісні «Один в каное», що звучала між частинами вистави, чути кумкання жаб, дзвінкий спів коника-стрибунця та медитативне грання на співочій чаші від Лесі Бурковської, яка впродовж усієї вистави виконувала роль такого собі музичного редактора, котрий підбирав аудіоматеріали під окрему ситуацію, створюючи неповторне тло картини, ніби у німому кіно.
Прохолода запашної м’яти, на жаль, не потрапила до глядацької зали через «африканську спеку», що дісталась Рівного. Попри це милувала око своєю свіжістю зі сцени, розповідаючи нове захопливе оповідання.
Андрій (Юрій Шульган) колишній офіцер, що пішов у трактористи, після чого у сім’ї його зненавиділи.
«З того дня, як він назавжди відстебнув од шитого офіцерського пояса кортик і пішов на трактор, теща зненавиділа його, почала звати на «ви», і хата, немов зрозумівши свою господиню, спохмурніла й заклякла в німому презирстві…»
Теща Степанида Трохимівна (Юрій Кулініч) давала ясно зрозуміти, що в її будинку йому не раді. Жінка одружила доньку не на простому трактористу, що возить людей у корівник, а на цілому офіцерові, що робило його рішення кинути службу непотрібним. Дружині Клаві (Лариса Шелоумова) було на нього байдуже.
«Клава лінькувато підводилась йому назустріч, солодко, з хрускотом у плечах, потягалася, спинаючись навшпиньки і крадькома поглядаючи на себе в дзеркало…»
Лише вночі після «хворобливого фізичного примирення» плакала та жалілася, сумуючи за минулим життям.
Єдиною втіхою Андрія були його посиденьки ввечері на краю села. Тоді він вдивлявся в старенькі хатки, насолоджувався заходом сонця та згадував ті часи, коли малим хлопчаком (Максим Коржанівський) грався дерев’яним корабликом з вітрилами зеленого листя. Аж раптом щемливі спогади перевалися дзвінким дівочим вигуком: «Дядю, перевезіть і мене на той бік!». Перед ним стояла Леся (Єлизавета Бакуліна), одинадцятикласниця не зводила з нього очей ані на хвильку. Вона стала проблиском надії у його давно гнітючому житті.
У човні пливуть зніяковіло мовчки, а потім разом несподівано для кожного з них сходить та холодна м’ята, яка об'єднує родинні душі у тихому шелесті трав. Знаючи, що між ними нічого не може бути, для нього ця мить вільного дихання з-поміж сірих буднів залишиться лише гарним спогадом. Згодом прокинеться від страшного сну власного життя та зауважить, що «не можна так мислити і жити, коли земля пахне торішніми травами і молодою м'ятою, вічністю і миттю...»
Дуга дія вистави розпочинається з сільської драми. Вона йому зраджує, а він їй пробачає, оскільки думає, що молода «от і заграла журавля». Степан заплющив очі на чергову зраду з комбайнером, як ось Дарка назвала його «Калічем», через що цього разу не зміг витримати. Пішов у ліс та довго горював, доки фатальна «Кізонька» не вирішить ділити майно.
Після цього потрясіння його розвезло, хворобливо побоявся найгіршого, що могло трапитися – безповоротно втратити її назавжди. Після поділу чоловік не забрав свою частку, пішов у ліс, що й іншу почали його сторонитися. Єдина Стеха-Жирафа не минає його, піклується та підтримує, проте він не може ось так просто викинути Дарку з голови, ніби її ніколи не існувало. Дарка залишиться для нього особливою, а себе картатиме за непробачену зраду.
Санька Бреуса (Юрій Кулініч) з дитинства через його мамулуватість на балачку в селі прозвали «Диким». Його жагуче тягне поміж люди, лиш тому, що вдома сидіти нудно. Коли на вулиці нікого, бачить він Софійку Малашкову, яка сидить з дитиною на драбині. Співає тихенько колискову й погойдує колиску. Санько голосно підбіг до неї, через що дівчина спочатку встигла добряче налякатись, проте згодом заспокоїлась, навіть дозволила йому потримати колиску з немовлям. Дикий з усією відповідальністю непорушно тримав дитину, аж поки у ньому не відгукнулось досі йому невідоме почуття страху. Він біжить, не озираючись.
Спогади про хвору матір та батька розпалили у ньому пекучу ностальгію. Оговтавшись від цієї раптової хвилі емоцій, прибіг чимдуж назад до Соньки та її дитини. Тепер Санько усвідомив власну долю поряд з Малашковою. Соня ж вперше відчула полегшення. Нарешті дівчина зможе зажити звичайним сімейним життям без докору суспільства.
Закінчується вистава сценою на цвинтарі. Дзеркальні панелі, що висіли над сценою перетворюються на хрести. Актори перев’язують їх чорними хустинами, виголошують прощальні монологи та обіймаються, створюючи дружнє коло. Після цього щемкого моменту бурхлива течія оплесків розливається усім залом. Так закінчується 84 театральний сезон у Рівненському обласному академічному музично-драматичному театрі. Спекотно й прохолодно водночас, мрійливо спокійно, немов у дитинстві, по-справжньому.
«Холодна м’ята» – це п’ять коротких оповідань про любов, що сплетені червоними та чорними стрічками в один вінок життєвих обставин. Кожна з них про різні перипетії, що відбувають й досі у нашому сьогоденні. Цілком можливо, що така собі фатальна Кізонька чи дивакуватий Санько Беус, самотній Андрій, безхребетний Нюра десь загубились серед нас, а можливо, якщо ретельніше придивитись, це – ми самі.
Любов тут теж зображують не лише окриленою та платонічно кришталевою, з усіма вічними канонами й напрацьованими кліше сучасних мильних опер, де в кінці головні герої завжди залишаються разом. Життя – не черговий телевізійний серіал, тому лише сміливі матимуть довгостраждальне щастя. Григір Тютюнник зміг передати у своїх оповіданнях отой реальний стан речей, настільки близький, що його легко одягнути на себе, відчувши різницю лише у застарілих поглядах соціуму, що частіше за все тиснуло на тогочасне жіноцтво. Нині ж не всі дівчата мріють про шлюб у 18, а «старі діви» у ХХІ столітті не завжди нещасні, більшість з них мають гарну кар'єру та грають важливу роль у суспільстві.
Раджу сходити у Малий театр на «Холодна м’яту», не лише тому, що потрібно підтримувати культуру під час війни, це також, але насамперед для того, щоб відчути себе живим. Театр дарує найцінніше – час, а вже потім емоцію, мистецтво та інше. Час, щоб замислитися про власне життя, час перемкнутися на щось інше, час перезавантажитися від тривоги, час відпочити, час познайомитися з новими людьми, час для уяви, час для самоосвіти.
Окрім цього, «Холодна м’ята» здивує вас новим баченням на театральні вистави, закохає у Всесвіт Григора Тютюнника, допоможе відповісти на одне з найважчих питань: а яка врешті та любов?
Читайте також: «Їхав сюди й не розумів, що на мене чекатиме»: як режисер Дмитро Весельський працював над виставою «Повернення» у Рівному
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром
