Дзвінкий голос фронту Павла Вишебаби. БЛОГ

Його вірші розібрали на цитати й рознесли соцмережами рядки: «Тільки не пиши мені про війну», «Кохались так, що падали картини…», «Як же спрагло ми будем кохатись, щоби змити із себе війну…». І ось – прямо з передової – збірка. Павло Вишебаба став голосом фронту й водночас життєвим імпульсом тилу, бо від його віршів у душах провалля та діри затягалися безліччю струн…

Якщо вам доводилося чути Павла чи цікавитися його біографією, ви, мабуть, знаєте, що колись він послуговувався російською, але 

На сходах ХАТОБ у зливу
я вперше почув так зблизька
брудну, молодіжну, хтиву
спокусливу українську.

Ні «парость», ні «солов’їну» –
хмільні сьогоденні вірші.
Щоб я закохався в країну,
ніхто не зробив би більше.

І це відкриття України через українську  Вишебаба називає своїм другим народженням. І в цьому ж вірші закликає поетів писати її – мову – з натури. Що ж, йому це чудово вдається.

Вишебаба – тонкий лірик. З-поміж розмаїття тематик у його збірці читач знайде й інтимну лірику. Жінки накачали мене собою, – зізнається автор. Тому його рядки клянуся любити тебе спочатку, / і до, і під час, і в кінці похмілля або До укусів тебе цілуватиму, / щоб стирався із пам’яті жах звучать органічно і справжньо. Попри відвертість тут немає сороміцьких зізнань, а є любов і глибина. Чого більше? Вирішувати вам.

На одному рівні з любов’ю до жінки у Вишебаби любов до донечки. Тисячу разів розтиражований вірш (він, до речі, витиснений на обкладинці), який знають за першим рядком Тільки не пиши мені про війну, Павло найменував «Доньці». Те, чого найбільше би я хотів, / щоб не було смутку в твоїх рядках, – пише поет, передаючи думки мільйонів українців, і додає: – Ми покажемо кожному по війні, / як ми вдячні за спокій своїх дітей. Попри своєрідний дитиноцентризм, автор, звертаючись до доні подумки, хоче виховати в ній співчутливість до людей, емпатію загалом: 

Тільки там, куди везу,
там, де всесвіт збожеволів,
не проспи чужого болю.

Надзвичайно теплим видається вірш «Мамі до дня народження». Найріднішій людині Павло Вишебаба бажає: «Бережи свої сльози і нерви», розповідаючи, що нарешті потрапив у гарну компанію і я завжди тверезий, мов чисте скельце, / веду на природі активний спосіб життя. За тонким гумором – глиба турботи сина-військового про матір.

Власне голос фронту в Павла Вишебаби дзвінкий і лункий. Він говорить на рівні совісті звідти, де межа між світом живих і мертвих:

І щоночі накочує різнобій,
серед них найвиразніший голос – це голос твій.
Незнайомий, рідніший за рідних мені з тих пір,
як ми впали на землю, що рвалася, мов папір.
Через це ти, напевно, навідуєш з-за межі
і запитуєш пошепки: «Як воно – далі жить?).

Бог нам дав війну, щоби нас змішати, / щоби ми дізналися про справжню дійсність, – припускає Вишебаба. І попри незгасний оптимізм автора ця дійсність моторошна, у ній – руїни міст і тіл, вогні в небі й воїни, які бачили те, що є гіршим за смерть, а тепер кричать із-під землі до живих… Пишучи про війну, автор розказує, що На Донбасі міста не прокинуться від сирен і що уночі невідомо за ким калатають дзвони, / уночі наші ріки й струмки не такі червоні. І в ці рядки віриш, мовби побачивши на власні очі.

Але, незважаючи на всі жахи й утрати, у Вишебаби ви не знайдете пацифістських закликів чи голого фанатичного патріотизму. Він тверезо констатує:

воїн знає найгірший з можливих своїх кінців,
через це він свобідний у битві і б’є у ціль.

І зрештою висновковує, що в горнилі війни народ ся рождає – славімо його.

На Рівненщині (це зазначив сам автор) Вишебаба написав «Лічилку для янголів», від якої – без перебільшень – мурахи біжать шкірою. У ній дитяче всіх ляльок вкладаю спати, / вже летять до нас снаряди закінчується страшним і безповоротним Боже, я не винувата, / я іду тебе шукати…

Всупереч нашаруванню такого різного особистого досвіду на образ ліричного героя, він уміє бачити прекрасне в буденності, коли доводиться неквапно походжати повз курей в саду, де кожен плід – окремий витвір. А ще Вишебаба  може зіронізувати над реальністю, як-от, у «Молитві»:

Подаруй трохи спокою, кинь у глибокий тил,
полежати під сонцем в компанії трьох мудил…

Насамкінець кілька слів про оформлення книги. Мінімалістська тверда палітурка з рельєфним тисненням на передньому форзаці аж проситься в руки. Акрилові малюнки Юрія Шаповала гармонійно доповнюють тексти, але й цілком можуть бути самостійним твором мистецтва. Цікаво й те, що на деяких сторінках знайдете QR-коди, за якими заховані покликання на аудіовірші Вишебаби як із авторським читанням, так і з озвученням перших читачів.

Одним словом, читайте – нехай фронт звучить у вашому серці дзвінким і світлим голосом Павла Вишебаби.