Чому знову у нас не все добре на Венеційській бієнале.
«Шиво-Шиво, чому так паршиво?
Чому ми повинні все це бачити наживо?»
Ці слова Сергія Жадана – це перше, що мені навіялося, коли я побачив офіційне представлення України на Венеційській бієнале на Giardini della Biennale.
Інсталяція Piazza Ucraina, авторкою якої є українська архітекторка Дана Косміна, має центральну локацію. Естетичні аспекти я не буду коментувати, бо зрозуміло, що все робилося швидко та без ресурсно. Увагу привернули обірвані плакати з роботами українських митців, які валялися по території Giardini. Вважаю, так не має бути, і сумніваюся, що такий був задум у мисткині.
Із думкою, що всяке буває, вирушив відвідати національний павільйон, де представлений проєкт Павла Макова.
Але там знову мене чекала несподіванка. Я побачив витвір мистецтва справді світового рівня, який затиснутий між двома дверима (входами у павільйон Косово). Ці дві потворні та строкаті плями світла, на мій погляд, суттєво нівелюють концепцію творця та ідею магічності проєкту.
Я не розумію, чому в африканських країн, які в економічному аспекті далеко не світові лідери, локації та приміщення павільйонів значно кращі за наш. Я є прихильником принципу «все або нічого», адже так збудована природа. Тобто коли ми інвестуємо в просування української культури на світовому рівні, то не можна економити декілька десятків тисяч доларів на оренду павільйону, що достойний рівня українського мистецтва.
Економити на культурі – це жлобство, а економити на якісному представлені наших митців на провідних міжнародних бієнале – це жлобство світового рівня!
Пропоную на наступну бієнале звертатися до волонтерів, якщо не вистачатиме коштів на оренду достойного павільйону та підтримку наших витворів мистецтва в нормальному стані упродовж всього часу експозиції. Для такої справи вони, не задумуючись, зберуть необхідні кошти.
7369 
