Дефініція культури. Війна

// Буде, моментами, суб’єктивно.

Це, мабуть, найдовші «дцять» днів у моєму житті і я не можу чітко виокремити різницю між ними. Є тільки банальне «до» першого разу в житті, коли ти прокидаєшся від приглушеного вибуху десь далеко //або близько і «після». Дивно перестати слідкувати за тим, який сьогодні день місяця, який день тижня. Дивно розуміти, що в тебе тепер не може бути вихідних, бо нема вихідних у ворога, який атакує твою країну.

Дивно, що ти починаєш до цього звикати, звикати рухатися до сховища як тільки почуєш сирени, звикати менше часу проводити на вулиці, звикати до думки, що завтра ти можеш не отримати відповіді на вже майже сакральне: «Як ти?» від когось важливого.

Маю надію, скоро з’явиться нове «після». «Після», яке буде приємним. Дивним, гірким від втрат, солоним від сліз, але таки приємним, бо переможним. «Після», яке міститиме в собі нову // не факт, що нову, просто знову актуальну і підтримувану суттєвою часткою народу // ідею відбудови //відродження.

Хочеться побачити це «після», бо війна — це таки про перемогу духу, а не про знищення.

Отакий довгий вийшов вступ.

Він, певно, був мені потрібен, а може // якщо то читаєте // то потрібен був і вам.

Думаю, критичним у розумінні війни як частки культури є її двійкова природа. Війна — це завжди про знищення //?ворога// і про створення //?миру//.

Спробую пояснити. Можна припустити, що в давнину більшість війн можна було б назвати справедливими // логічними, притомними, природніми, яке там слово більше до вподоби //. Була якась // більш чи менш // адекватна причина // перерозподіл ресурсів, людської сили, сфер впливу //. Було розуміння, що після завершення війни – все знову буде цивільно // може з новими умовами торгівлі, територіями і т.д. //

І поступово ми прийняли війну, як частину еволюційного процесу //як дарвінівське – виживає сильніший //.

А коли відбулось певне «нормування» війни, почались виокремлюватися різні «етичні та справедливі» варіанти війни.

Наприклад, оці «умови справедливої ​​війни»:

·        війна повинна бути оголошена

·        оборонна, а не агресивна, захищає національний суверенітет і територіальну цілісність

·        мета – мир, а не знищення ворога

·        великодушність до переможених (без ненависті)

·        війна повинна бути останнім засобом

А головний етичний парадокс такої ​​війни — санкція на вбивство заради припинення вбивства.

Я не розділяю такі ідеї, бо бачу надто багато простору для маніпуляцій // що кожен з нас зараз спостерігає з екранів телевізорів/смартфонів, чи просто у вікна, тоді коли не сидить у сховищах//

Але, здається, в культурі війни осторонь залишитися неможливо. Бо культурна її політика як конструкту побудована на моделі: «або – або» і тільки завершення її дає шанс повернутися до інших варіацій.

Мультикультуралізм та культурна толерантність – то справа мирного часу // а його ще треба відвоювати //.

Неможливо зараз говорити про хороших людей по той бік конфлікту, які просто нічого не могли зробити. Кожен громадянин країни агресора – агресор. Коли ти бачиш зруйновані снарядами будинки, панічні атаки в сховищах, дитину років 6-ти десь під Кропивницьким, яка настільки зранена уламками, що нагадує їжака, то складно шукати відтінки і виправдання. Шукати їх зараз – злочинно.

Бо є тільки чорне і біле, тут і зараз.

Може, потім ми багато переосмислюватимемо, шкодуватимемо, що були радикальними, але є одне але //як і зазвичай насправді не одне//.

Радикальність — це ще і про впевненість. І я готовий до страждань душевних і точно відчуватиму їх, але — не зараз.

Зараз ти повинен зібрати себе до купи і робити те, що ти можеш. І не важливо, що це: воювати, волонтерити, стояти на блок-постах, готувати їжу.

Крайні кілька сентенцій звучать як частково вирвані із загального контексту, бо ці думки не мої //ну точніш не повністю мої, відсотків на 70 таки мої //, це щось колись почуте-прочитане, автора не згадаю, але на рівні коментаря тут здалось доречним.

Було стільки ще тем, про які хочеться написати, але це все до мирних часів.

Міцної впевненості в собі, віри в ЗСУ і в те, що наша справа — правдива і ми переможемо!