Кожен виступ «ГаРмИдЕра» – це кіт у мішку

22 Жовтня 2021, 11:00

1518

«ГаРмИдЕр» в Естонії

Кожен виступ – це кіт у мішку. Це інтрига. Це виклик. Ти ніколи не знаєш, який провідок в апаратурі раптом вирішить втомитися. Який суглоб в організмі актора зненацька заприндиться. Якою буде власне сцена — гладенькою чи колючою. Яким буде простір, технічні помічники, світло, звук, глядач.

На виступах за кордоном відповісти на запитання «як буде» — взагалі нереально. Тим і цікавіше: випробування команді забезпечене. В естонському Тарту саме «ГаРмИдЕр» закривав фестиваль виставою «Кострубізми.Кумановський».

Ось що з нами відбулося в день виступу. Ми вкотре переконалися і хвалимося: у нашого театрального гурту фантастичні організаторські здібності і шалене вміння вийти з патових ситуацій.

Ось приклад: монтувати конструкцію для «Кострубізмів» вдома — в декілька разів швидше, ніж на виїзді. Ми знали про це. Тож на сцені були вже близько 12:00 (виступ — о 21:00). Було багато дрібничок — боковинки не хотіли бути рівними, чохли — заходити ідеально, рухоме коліщатко — звично припасовуватися. Щось гойдалися, щось — не відцентровувалося. Було таке собі цілком прогнозоване повстання декорацій. До того моменту, коли треба було почати роботу з проєктором і подачею анімації — ніщо не передбачало бурі.

Читайте також: В Музеї Корсаків показали благодійну виставу «Кострубізми. Кумановський»

Аж ось — проєктор. Потужний механізм, з яким тут, в місцевому театрі, мала справи лише одна людина, яка на той момент працювала на виступі з австрійським театром — не давав нам очікуваного результату. Прекрасний естонець Крістіан, який багато допомагав нам, також не знав тонкощів використання.

«Чим швидше ми візьмемо наш проєктор — тим буде краще», — сказала режисерка театру Руслана Порицька. Ми переналаштували все, зібране досі, й ввімкнули наш, рідненький. І тут виявилося — для потрібної проєкції має бути відстань. Проєктор повинен стояти щонайменше на десятиметровій висоті. А у нас довкруж — «пустеля». Ніяких тобі випадкових захмарних драбин. І ми почали будувати висоту.

Наші Ігор Михалевич та Сергій Книшук натягували підручних матеріалів: кубів і скринь. Потім лише ми довідалися, що посередині нашої «вежі» була дерев‘яна валіза діда одного з організаторів — Петера, яка свого часу «побувала» з господарем на засланні в Сибіру й безнапасно повернулася в Естонію.

Ще ніколи наш проєктор не сіяв на такій височині, настільки любовно задрапірованій в чорне, що вже сама ця височенна конструкція почала нагадувати якийсь мистецький артоб‘єкт і породила в нашому гурті з цього приводу мільйон жартів. І гордощів. Авжеж.

Про найголовніше – виступ

До нас прийшли всі без винятку колективи — італійці, іспанці, білоруси, естонці, австрійці. У нас були програмки, перекладені англійською, нашою Марійкою Марченковою. У нас були чудесні магнітики з картинами Миколи Кумановського і кілька прекрасних альбомів з репродукціями робіт, які нам люб‘язно надав Музей сучасного українського мистецтва Корсаків.

Ці представницькі речі справили величезне враження на наших гостей: альбоми наші глядачі гортали під час перформативної складової на початку. А потім ділилися: непересічний талант художника проглядався з перших зображень картин на сторінках. Такого — не сплутати ні з чим.

До слова, творчість Кумановського перегукнулася естонцям із роботами їхнього видатного митця Едуарда Війральта. І це ще одна цікава й потужна історія про культурний простір, що не має кордонів.

Читайте також: У Луцьку створили подкаст із засновниками театру «ГаРмИдЕр»

Початок

Спектакль — українською. Вступні слова Павла Порицького Ніна Ігнатова перекладає англійською. Зал реагує і легко втягується в цей діалог. «Чи може хтось прочитати текст українською?», — запитує Павло.

У залі — сміх. Зважується акторка з мінського театру Анастасія Боброва. І для цієї вистави, яку досі бачили лише українці й текст легко читали рідною мовою, таке — вперше: щира спроба пробратися між слів, ком і крапок, дати їм лад і порядок. Дійство розгортається далі, і вперше для глядача, знову ж тому, що він — іноземний — первинним стає зображення – дія – музика.

Та після вистави всі говоритимуть про одне: ми хочемо знати, про що тут говорилося. Ми хочемо знати більше. «Мені потрібне СЛОВО», як казав Кумановський.

Середина спектаклю

Павло говорить про неймовірну гравітацію Кумановського, в якій непросто перебувати.

«Як ви думаєте, для кого пишуть на рукавах?» — питає він, і зал говорить про «щоб не забути» і «тільки для себе». Зал співчуває йому на словах «Ну, я пішов…». Зал (несподівано для нас) регоче на темі гори Фудзі й часу, коли на Волині обрізують буряки. Зал захоплений і приголомшений «дискотекою» — ритмічно вторить музиці, яка, попри все, тримає в напрузі. Зал впізнає Параджанова.

Завершальна частина перформансу

«Чи є в когось в залі ніж?» — питає Павло. Хтось із акторок з Іспанії простягає маленький крихітний дармовис з таким же малюсіньким ножиком. В залі — сміх. «Сила чоловіка — в глибині слова «ніж», — каже Павло і розрізає грейпфрут. Зал завмирає, коли на білому папері лишається відбиток грейпфруту (до слова, він щоразу — інший) з частинками м‘якоті й тонкою червоною цівкою фарби, що збігає донизу. «Я так боюсь, що зустріну людину, якій мені не буде що сказати».

Читайте також: Більше, ніж театр: «ГаРмИдЕр» почав новий сезон «Трипільськими видіннями»

Фінал

Оплески, які не стихають кілька хвилин. По завершенню спектаклю ніхто не розходиться. Вітають Павла Порицького, режисерку вистави Руслану Порицьку та всю українську команду: Ігоря Михалевича, Сергія Книшука, Ніну Ігнатову, Наталку Шепель. Раз-пораз підходять, щоб розпитати про Кумановського, анімацію, музику, пластику. Розбиваються на групи й бурхливо між собою просто на сцені обговорюють щойно побачене. Хочуть приїхати в Луцьк і побачити наживо картини художника. Дякують.

Старша пані на знак захоплення від побаченого дарує Павлові осінній букет з жовтим листям і маленькими райськими яблучками на гілках. Цікаво, як би їх зобразив Кумановський?

Читайте також: Сто днів для культури: редакція Район.in.ua збирає кошти на новий проєкт