стрічка

Кожен виступ «ГаРмИдЕра» – це кіт у мішку

22 Жовтня 2021, 11:00
«ГаРмИдЕр» в Естонії 886
«ГаРмИдЕр» в Естонії

Кожен виступ – це кіт у мішку. Це інтрига. Це виклик. Ти ніколи не знаєш, який провідок в апаратурі раптом вирішить втомитися. Який суглоб в організмі актора зненацька заприндиться. Якою буде власне сцена — гладенькою чи колючою. Яким буде простір, технічні помічники, світло, звук, глядач.

На виступах за кордоном відповісти на запитання «як буде» — взагалі нереально. Тим і цікавіше: випробування команді забезпечене. В естонському Тарту саме «ГаРмИдЕр» закривав фестиваль виставою «Кострубізми.Кумановський».
 
Ось що з нами відбулося в день виступу. Ми вкотре переконалися і хвалимося: у нашого театрального гурту фантастичні організаторські здібності і шалене вміння вийти з патових ситуацій.
 
Ось приклад: монтувати конструкцію для «Кострубізмів» вдома — в декілька разів швидше, ніж на виїзді. Ми знали про це. Тож на сцені були вже близько 12:00 (виступ — о 21:00). Було багато дрібничок — боковинки не хотіли бути рівними, чохли — заходити ідеально, рухоме коліщатко — звично припасовуватися. Щось гойдалися, щось — не відцентровувалося. Було таке собі цілком прогнозоване повстання декорацій. До того моменту, коли треба було почати роботу з проєктором і подачею анімації — ніщо не передбачало бурі.
 
Аж ось — проєктор. Потужний механізм, з яким тут, в місцевому театрі, мала справи лише одна людина, яка на той момент працювала на виступі з австрійським театром — не давав нам очікуваного результату. Прекрасний естонець Крістіан, який багато допомагав нам, також не знав тонкощів використання. 
 
«Чим швидше ми візьмемо наш проєктор — тим буде краще», — сказала режисерка театру Руслана Порицька.  Ми переналаштували все, зібране досі, й ввімкнули наш, рідненький. І тут виявилося — для потрібної проєкції має бути відстань. Проєктор повинен стояти щонайменше на десятиметровій висоті. А у нас довкруж — «пустеля». Ніяких тобі випадкових захмарних драбин. І ми почали будувати висоту. 
 
Наші Ігор Михалевич та Сергій Книшук натягували підручних матеріалів: кубів і скринь. Потім лише ми довідалися, що посередині нашої «вежі» була дерев‘яна валіза діда одного з організаторів — Петера, яка свого часу «побувала» з господарем на засланні в Сибіру й безнапасно повернулася в Естонію.
 
Ще ніколи наш проєктор не сіяв на такій височині, настільки любовно задрапірованій в чорне, що вже сама ця височенна конструкція почала нагадувати якийсь мистецький артоб‘єкт і породила в нашому гурті з цього приводу мільйон жартів. І гордощів. Авжеж.

Про найголовніше – виступ

До нас прийшли всі без винятку колективи — італійці, іспанці, білоруси, естонці, австрійці. У нас були програмки, перекладені англійською, нашою Марійкою Марченковою. У нас були чудесні магнітики з картинами Миколи Кумановського і кілька прекрасних альбомів з репродукціями робіт, які нам люб‘язно надав Музей сучасного українського мистецтва Корсаків. 
 
Ці представницькі речі справили величезне враження на наших гостей: альбоми наші глядачі гортали під час перформативної складової на початку. А потім ділилися: непересічний талант художника проглядався з перших зображень картин на сторінках. Такого — не сплутати ні з чим.
 
До слова, творчість Кумановського перегукнулася естонцям із роботами їхнього видатного митця Едуарда Війральта. І це ще одна цікава й потужна історія про культурний простір, що не має кордонів.
 

Початок

Спектакль — українською. Вступні слова Павла Порицького Ніна Ігнатова перекладає англійською. Зал реагує і легко втягується в цей діалог. «Чи може хтось прочитати текст українською?», — запитує Павло. 

 
У залі — сміх. Зважується акторка з мінського театру Анастасія Боброва. І для цієї вистави, яку досі бачили лише українці й текст легко читали рідною мовою, таке — вперше: щира спроба пробратися між слів, ком і крапок, дати їм лад і порядок. Дійство розгортається далі, і вперше для глядача, знову ж тому, що він — іноземний — первинним стає зображення – дія – музика. 
 
Та після вистави всі говоритимуть про одне: ми хочемо знати, про що тут говорилося. Ми хочемо знати більше. «Мені потрібне СЛОВО», як казав Кумановський.

Середина спектаклю

Павло говорить про неймовірну гравітацію Кумановського, в якій непросто перебувати. 
«Як ви думаєте, для кого пишуть на рукавах?» — питає він, і зал говорить про «щоб не забути» і «тільки для себе». Зал співчуває йому на словах «Ну, я пішов…». Зал (несподівано для нас) регоче на темі гори Фудзі й часу, коли на Волині обрізують буряки. Зал захоплений і приголомшений «дискотекою» — ритмічно вторить музиці, яка, попри все, тримає в напрузі. Зал впізнає Параджанова.

Завершальна частина перформансу

«Чи є в когось в залі ніж?» — питає Павло. Хтось із акторок з Іспанії простягає маленький крихітний дармовис з таким же малюсіньким ножиком. В залі — сміх. «Сила чоловіка — в глибині слова «ніж», — каже Павло і розрізає грейпфрут. Зал завмирає, коли на білому папері лишається відбиток грейпфруту (до слова, він щоразу — інший) з частинками м‘якоті й тонкою червоною цівкою фарби, що збігає донизу. «Я так боюсь, що зустріну людину, якій мені не буде що сказати».
 

Фінал

Оплески, які не стихають кілька хвилин. По завершенню спектаклю ніхто не розходиться. Вітають Павла Порицького, режисерку вистави Руслану Порицьку та всю українську команду: Ігоря Михалевича, Сергія Книшука, Ніну Ігнатову, Наталку Шепель. Раз-пораз підходять, щоб розпитати про Кумановського, анімацію, музику, пластику. Розбиваються на групи й бурхливо між собою просто на сцені обговорюють щойно побачене. Хочуть приїхати в Луцьк і побачити наживо картини художника. Дякують.
 
Старша пані на знак захоплення від побаченого дарує Павлові осінній букет з жовтим листям і маленькими райськими яблучками на гілках. Цікаво, як би їх зобразив Кумановський?
 
Коментар
30/11/2021 Вівторок
30.11.2021
29.11.2021