Книжковий огляд: Маккалерс, Фоссе, Гюнтекін
1872 Суб’єктивна думка щодо наступних романів: «Відблиски в золотому оці» Карсон Маккалерс, «Трилогія» Юнн Фоссе, «Клеймо» Решат Нурі Гюнтекін.
Відблиски в золотому оці. Кохання, перемоги, поразки та дрібниці
Наприкінці минулого року з подивом і радістю побачив у Книгарні «Є» роман Карсон Маккалерс «Відблиски в золотому оці». Існує непогана, але недооцінена екранізація з Елізабет Тейлор та Марлоном Брандо у головних ролях. Саме завдяки цьому фільму я колись дізнався про американську письменницю, якусь до цього чомусь ігнорував, навіть попри неодноразові позитивні згадки в інтерв'ю Чарльза Буковські. На жаль, фільм «Відблиски у золотому оці »(1967 р.) української мовою мені знайти не вдалося, тож я його не передивився, а ось роман (1941 р.), точніше – один з його примірників, тепер живе у мене.
Невеликий за розміром, поетичний та похмурий, він радше викликає тихе задоволення майстерністю авторки, ніж занепокоєння сутністю людської природи. Отже, це історія одного вбивства, яка демонструє, що не обов'язково впадати в крайнощі та мізантропію, коли хочеш написати щось на цю тему. Інколи достатньо написати про любов. Бо це також історія пристрасти. А ще – зради. Можно продовжувати цей список.
У нас є двоє офіцерів, їхні дружини, солдат та слуга-філіпінець. Ці фігури, попри зовнішньо зрозумілі та нібито очевидні стосунки одне з одним, насправді мають доволі складні зв'язки. У всіх них дуже різні бажання та погляди на життя. Ставлення до сексу та сексуальний потяг – теж абсолютно різні. Карсон Маккалерс змальовує без симпатії більшість героїв, втім вони виглядають скоріше заплутаними, наляканими дітьми у жорстокому світі, ніж справжнісінькими негідниками.
Вражає легкість, з якою письменниця розкриває персонажів. Жодних довгих внутрішніх монологів. Нічого зайвого. Тільки легкі, але впевнені мазки, щоб змалювати найважливіше.
«Відблиски у золотому оці» нагадує про те, що очевидне не завжди є таким. Те, що ми бачимо, не зобов'язане бути правдою, бо ми обмежені браком знань. Адже будь-якій події передує безліч маленьких, але важливих перемог, принизливих поразок та просто будених дрібниць.
«Трилогія». Розради тут немає
«Трилогія» Юнна Фоссе (Лауреат Нобелівської премії з літератури 2023 року) потрапила до моїх рук майже випадково. Прийшов придбати роман Ласло Краснагоркаї (Лауреат Нобелівської премії з літератури 2025 року), але на той час вже все розкупили. Тож Фоссе був моїм другим вибором. Спочатку роман мені відверто не йшов. І справа не в нескінченних реченнях майже без абзаців, бо якщо ти із задоволенням читав романи Жозе Сарамагу (Лауреат Нобелівської премії з літератури 1998 року), то це не проблема. Також річ не у тому, як Фоссе подає пряму мову. Просто я не міг потрапити у той ритм, про який так багато пишуть. На щастя, течія знайшла та підхопила мене, до того ж, це зайняло небагато часу.
Фоссе розповідає максимально просту історію, навмисно ускладнюючи її стилістично. Це легко прийняти за позу та відкинути, але якщо пройти через перші перешкоди та втягнутися, то починаєш отримувати задоволення. Здається, що історія підлітків Аліди та Асле (вона вагітна; в нього немає роботи; в них немає житла) тупцює на місці, або ж просувається, але по міліметру на кілька сторінок суцільного тексту. Персонажі більше функції, ніж живі люди, що й змушує говорити про подібність текстів Юнна Фоссе до творів Семеюля Бекета (Лауреат Нобелівської премії з літератури 1969 року). Очевидно, що не всім буде цікаво споглядати за такими, на перший погляд, пласкими героями.
Отже, дратуватися на текст норвезького письменника найпростіше. А ось щоб побачити його красу та насолодитися нею, потрібно докласти певних зусиль. Чи варті вони того? Для мене – безперечно так.
Для розради «Трилогія» не найкращий варіант, тому якщо у вас немає значного запасу оптимізму, то, можливо, зараз не час брати роман до рук. З іншого боку, попри всю меланхолійність тексту, в ньому відчувається впевненість у тому, що життя варте кожної миті. Неабияка філософія, скаже читач і матиме рацію. А ось те, що життя продовжується попри все, повторюється й зациклюється так, що вже важко зрозуміти чиє воно – це вже схоже на головну думку.
«Клеймо». Подорож з моралізмом
Якщо ви втомилися від елітарних романів, то «Клеймо» Решата Нурі Гюнтекіна – чудовий варіант для відпочинку. У нас цей турецький письменник найбільше відомий як автор «Корольок – пташка співоча». Книгу не читав, але у дитинстві десь фоном проходив серіал, з якого я пам’ятаю лише мелодію. Тож певні спогади про минуле підштовхнули мене купити роман, який починається зі спогадів про дитинство героя. Що мені відразу спало на очі, так це знайомий настрій – легкий та солодкий жаль за минулим. Саме його я неодноразово зустрічав у творах іншого турецького письменника – Орхана Памука. Може я й помиляюсь, але певна наступність здається очевидною.
Гюнтекін розповідає історію молодого чоловіка на ім’я Іффет, який заради коханої жінки взяв на себе провину за злочин, якого не вчиняв. Цей вчинок змінює життя, адже тепер він постійно відчуває особливе ставлення інших до себе. Ба більше, інколи герой сам вірить у свою провину.
Попри заявлену тему, роман в жодному разі не можна назвати похмурим. Скоріше він трохи наївний, що можна пояснити як різницею у часі («Клеймо» вийшов у 1924 році, а за сто років світ дуже сильно змінився), так і національними особливостями, бо Іффет страждає там, де багато європейців взагалі не побачили б жодних проблем. Але попри вже вказану певну наївність, «Клеймо» підкупає своєю щирістю.
Деякі глави спокійно могли б стати окремим оповіданнями (а може й були). Важливі для Туреччини історичні події – Молодотурецька революція та Перша світова війна – проходять фоном, але мають свої наслідки для суспільства. Стамбул зображений, може, й не так яскраво, як можна було очікувати, але впізнавано та з любов’ю.
Чи не єдина дійсно дратівлива річ – це невеличкий моралізм, який в самому кінці прилітає прямо у лоба. Але знову ж таки – зробивши поправку на час написання твору, це легко можна пережити. І на посмак від роману Гюнтекіна це аж ніяк не впливає.